Голос звучав і справді красиво.
Їх бусик їхав повільно, чавлячи коричневе болото, змішане зі снігом. Голос був наче чистий сніг, а чоловічий беквокал — як усе Максове життя, збовтане в пухнасте кремове макфлурі з грязюки, холоду й відчаю.
Жанет запитально поглянула на Тарнавського, намагаючись зрозуміти, який ефект справила на нього пісня.
— Дуже гарно, — кивнув Макс. — Справді, дуже красиво.
— Гля’, знову пішов сніг, — сказала зачудовано Жанет, схоже, задоволена з його відповіді. — У вас теж у Києві сніг?
— Ще й який, — гмикнув Тарнавський, відводячи погляд на бокове люстерко.
— Нє, блін, абажаю зиму, — Жанет із задоволенням стиснула кермо автівки і стала підспівувати під звуки «Nothing But Blood».
З неба і справді на лобове вікно бусика почали одна за одною осідати і зразу танути нові лапаті сніжинки.
— Тут туалет, тут кухня, тут питна вода в бутилі, — по-діловому пройшлася по квартирі Жанет. Квартира була однокімнатною, невеличкою і до блювотних позивів пропахлою сигаретним димом — вітальня з диваном і громіздким сервантом на всю стіну, де на порожніх поличках розмістилися пара м’яких дитячих іграшок з позаминулої епохи і якась випадкова, страшенно самотня книжка. Килим, пропалена прасувальна дошка, на тумбі масивний телевізор, віку Назіка чи Хесуса. Дешевий євроремонт і зачухані, наче сирітки в приміській електричці, шпалери — відверто кажучи, це був один із найгірших варіантів, які тільки траплялися Максові в часи його турів Україною. Але, зрештою, переночувати можна було. В єдиній (окрім крихітної кухні) кімнаті, з огляду на важкий, бароковий тюль на вікнах, що тільки підкреслював духовну, та й матеріальну, вбогість цього місця, було темно — а ще до того ж із темного сірого неба падав лапатий сніг, тож Жанет увімкнула в кімнаті світло. Від тьмяної, безжиттєвої жовтизни ламп у кімнаті, здається, стало ще тісніше і темнотніше.
— А як нам тут спати? — спитав раптом Тарнавський, мовби прокинувшись від сну і склавши в голові два і два. Макс першим зайшов у вітальню, поки «Придурки» вносили з пропахлого побутовою депресією сходового прогону свої речі, і мав честь першим осмислити це запитання, вносячи свій посильний вклад у добробут групи в турі. На дивані могло поміститися, враховуючи всі молодіжні розклади, максимум троє. Куди подітися ще трьом, Тарнавський не дуже-то й уявляв. «Мабуть, Максе, це старість».
— Ну... — знизала плечима Жанет. — Тут є надувний матрац, розкладається крісло... Тут, в принципі, з вами має бути ще одна група, може, ви чули, «Криваве весілля»? Готи з Луцька. Ну, я не знаю...
— Розберемося якось, — поклав йому на плече руку Рибка, що вигулькнув з темряви коридору, і спитав у Жанет вкрадливо: — А де тут у вас супермаркет найближчий? Нам треба сильно труби промочити. У нас пожежа.
І, звернувшись до Макса, додав, склавши по-діловому долоні пальцями до пальців, мов банкір, який все життя лише те й робить, що підраховує сухі цифри:
— Я думаю, коли пожежа, немає сенсу рятувати фікус. Треба, в першу чергу, потурбуватися про старіків і дітей, як-от про нас із тобою, да?
— Ти в нас ким будеш? — спитав Тарнавський у Рибки, скидаючи з плеча його руку.
— У принципі, — Жанет приставила руку до пояса, так що її стегно раптом вигідно округлилося з протилежного боку, звертаючись до Макса. — Я можу вас взяти до себе. У мене зараз хата пуста, я вам можу на дивані постелити. Тобі, тобто... У мене, правда, кішка...
— Ой, та то нічого, — махнув рукою Рибка, широко заусміхавшись. — Він не боїться кішок. Заодно можна і мене взяти. Я не люблю п’яних готів. Вони такі ж опасні, як і п’яні бас-гітаристи.
Рибка загиготів. До кімнати, розглядаючись, зайшла Аліса.
— Які готи, блін? Ми ж домовлялися, що в нас буде квартира тільки для нас. Чим тут взагалі так штиняє? — спитала вона і всі погляди зразу ж прилипли до дівчини. — Можна балкон відкрити, провітрити?
— Вони тільки до третьої ночі, потім у них автобус на Луцьк, — незворушно відповіла Жанет.
— Афігєть, — Аліса роздратовано жбурнула на диван свій рюкзак. — А в нас поїзд о шостій. Нам шо, взагалі не лягати?
— Ну, слухай, — знизала байдуже плечима Жанет. Її обличчя враз стало холодним, і його не могла вже зігріти навіть близькість літературного кумира. — Мені ж треба було десь їх розмістити.
Між нею та Алісою було, мабуть, зо п’ятнадцять років різниці, й Жанет з усіх сил стримувалася, аби не вказати Алісі на її реальне місце в світі крутих регіональних арт-директорів.