— Все нормально? — спитав Тарнавський, ставши поруч і закуривши вже п’яту, певне, за ранок сигарету.
Аліса вимучено, натягнуто посміхнулася.
— Та, просто мігрені, — сказала і пішла від нього геть, кудись у коридор.
Розуміючи, що в нього є два варіанти — або, забувши все, влитися зараз у це шумне, розбурхане море чорних худі з перевернутими пентаграмами, гострих борідок і довгих хаєрів, яке поступово виходило з берегів, або звалювати звідси, Тарнавський тихцем зайшов у кімнату, схопив своє портмоне із залишками грошей і документами, і тихо ретирувався назад.
— Я знайду вас у клубі, — сказав він Алісі, яка, як виявилось, сиділа на крихітному ослінчику біля дверей, обхопивши коліна руками, серед десятка пар взуття, де переважали військові берці, та покиданих просто в коридорі на купу курток, що їх вже не могла вмістити шафа для верхнього одягу. Аліса вже не ховала сліз, лиш втерла їх і, кинувши на Тарнавського темний, непроникний погляд, кивнула. А Макс, докоряючи собі за те, що не спроможний зараз підійти до неї, обійняти і розпитати, в чому річ, тихцем прослизнув у прочинені двері геть, на свіже повітря, на волю. Останнє, що він встиг почути, був розв’язний, мокрий від жаги до життя голос Рибки: «Братці, якщо пішла така жара, давайте зваримо манагу[9]?»
Є люди, яким дійсно важливо те, що ти думаєш
Волі в Чернівцях було аж занадто багато, однак вона погано конвертувалася у затишок і комфорт: одиницею переведення одного в інше були гроші, а їх у Тарнавського залишилося всього двісті гривень.
Зі самого ранку з неба плавно летіли поодинокі сніжинки, і коли дивитися на них знизу вгору, то здається, що вони сірі, як кава з молоком у радянській їдальні, майже чорні; а коли сніжинки падали тобі на пальто, то виявлялося, що вони непорочно білі, мов єдвабне мереживо, і на чорному кашемірі пальта ці сніжинки навіювали асоціації чи то з весіллям, чи то з похоронами — коротше, і там і там мали бути сльози.
Із двома сотнями гривень у кишені сподіватися на грайливе, богемне дольче віта не доводилося, тож Макс вирішив інвестувати їх у хоч трохи пристойний сніданок, у сподіванні на те, що далі невидимі сили пошлють йому фінансів на вечерю, наприклад, відваливши щедрий гонорар «Придуркам». Утім, з огляду на тутешні організаторські розклади, в серці Тарнавського поселилося недобре передчуття, що грошенят йому сьогодні, можливо, і не побачити.
А може, і завтра, у Кам’янці-Подільському, буде те ж саме? Теж кидалово. І в Хмельницькому, і у Вінниці, і в Умані, і в Кривому Розі, і ще Бог зна де. На що ти взагалі розраховуєш, Максе? На те, що їм хтось хоч коли-небудь заплатить гонорар? Добре, якщо вони взагалі вийдуть в нуль і не позичатимуть у тебе гроші на те, аби повернутися додому. Найкраще, що ти можеш зробити зараз — з’їсти булочку з корицею, випити кави і глянути на розклад поїздів до Києва.
Раптом Тарнавський пригадав суворе обличчя Аліси, коли він почав говорити про гроші, і Максові стало ніяково за свою дріб’язковість. Він пригадав блокнот, який Аліса подарувала йому вчора перед виїздом і подумав, що було б здорово купити їй теж якийсь подарунок у відповідь. Тож замість проїсти свої останні гроші та просидіти у кафе, Тарнавський несподівано для себе вирішив пройтися тутешніми магазинами, аби знайти якийсь подарунок для Еліс Пропеллергед.
Це рішення несподівано додало Максові сил, а голод, посилений ранковою кавою, зробився не таким надокучливим.
Почуваючись справжнім обідранцем, він прогулювався засипаними снігом центральними вулицями Чернівців, які вже потроху розчищали комунальники, глибоко запхавши руки в кишені пальт, зупиняючись подивитися то на вітрину з кольоровими карамельками, то на вітрину з прецлями, аж поки, врешті, не зайшов до затишної книгарні, де можна було, здається, сісти за стіл, придбавши дешевого круасана і каву за двадцять гривень, і читати в куточку кілька годин поспіль, без ризику того, що тобі постійно нагадуватимуть про необхідність замовити ще чогось.
Перед дверима в книгарню Тарнавський обтрусив пальто від снігу, скинув капелюха, змівши з нього шар мокрих сніжинок, і, врешті, зайшов досередини.