Усередині книгарні панувала приємна, обволікуюча, наче англійська розварна вівсянка, тиша. Книгарня щоразу була для Макса викликом. Тут завжди можна було знайти щось цікаве: щось про кінець Америки чи крах Європи, чи про розквіт Азії, чи про демонічні витівки велетенських айті-компаній, що завжди лоскотало нерви масовому читачеві, або щось про відступ демократії та шторм популізму, про майбутнє людини в цифрових концтаборах, і про минуле людини на гілках дерев у африканській савані, про мікроби, їжу і сталь, або про багатство націй, або щось новеньке про кінець історії, про Трампа, Сі Цзінпіня і про Ердогана, і про сильних чоловіків у політиці загалом, а також про сильних жінок у політиці і поза нею, про нових жертв політичних режимів і про політичних ув’язнених, про твіттер-революції і про сльозогінний газ для початківців, про екологічні страйки і про те, як навчитись кінчати, якщо ти жінка, і як не соромитись власної піхви, якщо вона у тебе є, одним словом, можна було відчути дихання епохи в максимально комфортних умовах, і це дихання, освіжене запахом типографської фарби та ясним стилем популярних авторів з Гарвардом за плечима, не збивало з ніг, в нього можна було вчутися, вжитися, в ньому навіть можна було віднайти якусь страхітливу, загрозливу красу.
Були тут і романи — то розлогі родинні епоси на тисячу сторінок, то раптом локальні історії якогось дитячого зґвалтування, то історії про ображені почуття, то історії про дівчат з татуюванням дракона, то історії про дівчат у вікні, у потязі, у кризі, у тумані, сотні тисяч історій про дівчат. Доходячи до цих рядів, Макс відчував укол ревнощів — адже тут мала бути і його книжка, на еволюційній вершині топ-хітів продажу, але ж, на жаль, ні, кілька книг Макса Тарнавського можна було знайти тільки у відділі української літератури, недалеко від Стельмаха і Самчука.
Переглядаючи корінці книг, Макс мимоволі запримітив дівчину, яка, уткнувшись носом в книгу, вже кілька хвилин невідривно стояла у куті. Вона видалася йому знайомою і він все намагався роздивитися її, але коли та на секунду відклала книгу, Тарнавський раптом упізнав у ній свою стару знайому Марту Дмитришин, відому чернівецьку літературознавицю, поетку й журналістку, і навіть спробував тихенько самому вийти з книжкової зали. Однак було вже пізно.
Дівчина, відчувши на собі його погляд, здивовано усміхаючись, промовила:
— Максе? О Боже, сонце, яка несподіванка, ти що тут робиш у Чернівцях? — вона поклала книжку і в два кроки опинилася поруч з ним, беручи його за руку і цілуючи в щоку. — Я думала, ти в Києві! Сто років тебе не бачила!
— Привіт, мацьопа, — привітався Тарнавський, зрозумівши, що втекти тепер не вийде. — Заїхав буквально на півдня.
— Справді? — великі блакитні очі Марти спалахнули цікавістю, а Тарнавський подумки відмітив, що вона все так само гарна, як і була. — Ти до нас із читаннями? Слухай, дай вгадаю... в тебе вийшла нова книжка?!
— О, ні, — Макс ввічливо розсміявся. — Ні-ні, ні. Поки ще працюю.
— Слухай, ти що зараз робиш? Давай, може, на каву? — почала тягти його до виходу Марта. — У мене є зараз годинка, я якраз чекаю на прийом до свого психотерапевта, він мене приймає кожної суботи. А в тебе є час?
— Ну, в принципі...
— Ой, та пішли! — махнула рукою Марта так легковажно, наче мала потаємні ключики до всіх Максових проблем, що, звісно, їй і хотілося б думати про себе, але чого не було в дійсності.
Мартуся потягла Тарнавського до виходу, на ходу розповідаючи йому про свої нові наукові досягнення, літературні знахідки і загалом про те, чим повнилися в останні дні серця світу сього.
Вони рушили у кав’ярню навпроти, і Макс із завмиранням серця уявив собі, що трапиться, якщо зараз їх раптом застукає тут удвох із блакитноокою, ангельського вигляду Мартусею Аліса. Так, наче він робив щось неправильне. І думаючи про Алісу таким чином, він запитував себе: а хто вона тобі взагалі така? Навіщо ти про неї так часто думаєш?
Марта була дівчиною на виданні. Прекрасно освічена, вона вже встигла захистити навіть кандидатську (Яніна саме вчора, нагадаємо тобі, Максе, проходила цей рубіж болю і терпіння). Окрім того, її жіночі принади навіювали якнайбільш утішні фантазії прекрасного протестантського щастя — достатньо набожного, аби зберігати внутрішнє відчуття чистоти і праведності, і достатньо вільного, аби можна було щасливо зачинати діток, кохаючись у прекрасних персах, розкішних сідничках чи довгих ніжках своєї молодої нареченої. Стоп, Максе, якої, в біса, нареченої?
А, звісно. Звісно, Максе, це ж той ваш недороман, так? Чи не тому ти так поспішав сховатися, коли побачив її у книгарні?