Окрім прекрасних пропорцій тіла, гідних того, аби зробити Марту фотомоделлю календаря «Цнота і пристрасть Буковини» за місяць грудень, і сяючих, схожих на Середземне море в полудень, блакитних очей, один погляд в які змушує тебе почуватися так, наче ти купаєшся у велетенському келихові, наповненому п’янким блю кюрасао, Мартусина сім’я добре забезпечувала її — наскільки Тарнавському було відомо, Марті належав невеличкий бізнес з виготовлення надувних кульок (подарунок її батька — веселого чарівника, який на дозвіллі від своїх справ працював у міській раді, творячи добро простим людям), квартира в серці старих Чернівців і симпатичний будиночок десь у Карпатах. У Мартусі можна було потонути, як у бездонному Синєвирі, як у карпатському чорничному вині, як у маковому відварі, звареному на полонині з нарізаних у сусідньому селі макових голівок.
Єдине, що було в Мартусі не так — вона досі була незаміжня. І все це виглядало так, наче Мартуся досі чекала на Тарнавського. Все почалося після того їх неоголошеного літературного недороману, коли вони час від часу зустрічалися на якихось літературних читаннях чи презентаціях то у Києві, то у Львові, то навіть закордоном на спільній поїздці до Мюнхена в складі української делегації, і коли, здавалося б, от-от мало статися щось важливе — наприклад, тримання за ручки хоча б, не кажучи вже про поцілунок десь на задвірках якогось чергового відреставрованого мюнхенського театру-броварні (літклубу-шнапсмануфактури, винокурні-пінакотеки), поки всі друзі: поети та письменники, видавці та перекладачі, дружньо кружлять місцеве пиво в компанії з німецькими українцями, теж видавцями і теж перекладачами, а ви, тихцем — чому б ні? — випадково вийшли удвох закурити, під такий самий рясний сніжок, як ото зараз, і там, у мюнхенських закапелках, на території колишньої промзони, переробленої на вимогу креативних індустрій, раптом, у тіні багатотонних, виблискуючих тьмяною міддю цистерн для баварського пива, чи шнапсу, чи доброго рейнського піно нуар, коли навкруги була лиш пустка, і жовте світло з вікон броварні линуло у синю затишну баварську засніжену темряву, ви б наблизили, зворушливо кліпаючи віями, на які падають сніжинки, одне до одного свої розпашілі вуста, пильно вдивляючись одне одному в очі — вогкі, глибокі, темні, живі, розуміючи, що зараз відбувається щось справді магічне, свідомі того, що після цього ви вже не будете такими, як були, що ви повернетеся в товариство, розгарячіле від шнапсу і єгермейстера, від wurstekowbasen і kartofelsalat, komm zu, Max, was machst du, Martusia? Ah, unsere golubushki, wilkommen, hirko, hirko! Drang nach ost! Trinken und schminken! І ви провели б решту вечора, спершу несміливо позираючи одне на одного, а потім разом останніми плетучись у хвості слідом за всією розвеселою компанією, яка приїхала сюди розповісти про гібридну війну і Революцію гідності, про громадянське волонтерство і культурну дипломатію, приїхала сюди, аби бути речниками правди в океані інформаційного фальшу і розповісти про справжню Україну, що зараз, власне, народжується, і ви б, — освячені цим покровом, ішли б тихо під блакитним нічним снігом Мюнхена, схожим на мелодію Баха, яка звучить із крихітної музичної скриньки, — уже тримаючись за ручки, мовчки, бо все було б тепер кришталево ясно — тут би і пан Богдан, добрий чарівник із міської ради, Мартусин тато, став би зовсім по-іншому зрозумілим і доленосно добрим, наче світоч у морі неспокою, яке тобі, Тарнавський, довелося проплисти, і пані Наталя, з її пляцками і котлетками, тушкованим кроликом і голубцями з грибами, з її духмяніючою затишком квартирою, ароматною і гарячою, немов чудо-піч, з якої випурхують на світ рожевощокі ангелики в білих підрясничках, — вона теж стала би зовсім по-іншому зрозумілою, по-рідному і по-теплому, і зразу ж у цьому світі знайшлося б місце і для ночівлі зятя — звісно, ви ще й самі б про це не говорили, та вже всім було би зрозуміло, що це — шлюб десятиліття, найвдаліша пара, яку лиш могла собі вимріяти новітня українська література, ви, звісно, спершу б для годиться, і для того, аби самим трішки стримати серцебиття і пашіння щік, попереписувалися б у розлуці — повернувшись із Мюнхена: хто в рідні Чернівці, а хто в цей нестерпний Київ. А потім, звісно, після мільйона теплих слів, чи, може, навпаки, після годин мовчання по скайпу, коли сказати просто нічого і коли просто потрібно мовчати, просто по Вітґенштейну (Осанна! Вона, як і ти, також знає кодове слово «Вітґенштейн» і вміє правильно написати «Ортеґа-і-Гассет»), ви, оповиті цією мовчанкою, врешті, порушуєте її, ти приїздиш до неї в Чернівці, а в кишені гріє ногу коробочка з обручкою, вибраною наосліп, оскільки кохання знає все серцем, з малесеньким, як макове зернятко, діамантиком, слово за слово, вечеря у батьків, тиха розмова у неї в кімнаті, ти на одному коліні, дістаєш із кишені свій подарунок, а вона ридає і по-материнськи пригортає твою голову собі до колін, ночівля на дивані задля пристойності в іншій кімнаті, ніч перша, прогулянки по місту, знайомство з її друзями, увечері — святкування, не знаю, Різдва там, чи Старого Нового року, чи Йордана, чи Масляної, чи уродин тієї ж самої Мартусі, чи, хай йому грець, ваших, врешті-решт, заручин — і ти знову лягаєш на тапчан, ніч друга, але вже стільки всього відбулося за добу, що, врешті, Мартуся сама тебе тихо кличе крізь прочинені двері, кличе зігріти її під велетенською й холодною, наче снігова хмара над Євросоюзом, периною, і, звісно, ти, почуваючись, мов справжній лицар, що пройшов усі випробування: випробування мечем, вогнем, драконами російської пропаганди, німецькими видавцями і українськими авіалініями, ти, гарячий, як меч Гавриїла, і вона, прохолодна, мов блакитноокий скандинавський циклон, входите врешті одне в одного, єднаючись у спільному жаркому лоні любові, у справжньому юнгіанському тиглеві кохання, прикритому цією велетенською периною батьківського і, загалом, суспільного схвалення, зливаєтеся в прекрасного нового андрогіна української літератури, безсмертну пару, що, з’єднавши долоні й із закоханими усмішками переглядаючись, мов на середньовічних гравюрах, входить на небеса — а щокасті вітри сурмують у сурми, мудрооке кругловиде сонце задоволено позирає на вас, ангели чудуються і віншують вас мерехкими зорями, пшеницею без куколю, срібними монетками і чоколядно-марципановими цукерками крафтового виробництва. Безпечно палахкотить, захищена дитячими рученятками, свічечка літери «Ї», рівно сяє місячний серпик літери «Є».