От як усе могло би бути, Максе, якби ти робив правильні кроки у своєму житті.
Проблема в тому, що роману у вас із Мартусею так і не склалося, а всі спроби дупастеньких купідончиків обстріляти вас своїми стрілами з криваво-червоними серцевидними наконечниками, які, входячи в груди, мали б розірвати усі артерії і фасції, на яких висять ваші обледенілі від останніх подій у країні серця, закінчилися гидким відчуттям фрустрації (з твого боку) та відвертим нерозумінням (з її сторони). Врешті, води часу все це змили, висловлюючись образно, з берегів ваших бажань, по воді попливли нові трупи (тепер уже натуральні — двохсоті, чорні тюльпани), вам стало якось не до одне одного. Хоч, може, саме це б зіграло для національної безпеки значно більшу роль, ніж чергова партія натовських «Джавелінів» чи «Байрактарів». А відчуття фрустрації — хіба її мало в цьому житті? Ще трохи фрустрації (в чому її вимірювати? В джоулях? Ньютонах? А може, якось неординарно — в децибелах або люменах? У, прости Господи, рентгенах на годину?) ніхто не помітить, одним кілофройдом фрустрації більше, одним менше — кому вже яка різниця в країні, яка тріщить по швах (Зиґмунд Фройд, що бачить у вересні 1939-го, менш ніж за місяць до власної смерті, початок Другої світової війни, повністю розчарувавшись у здатності виплеканого культурою «еґо» контролювати пориви дикого підсвідомого, віднині проголошується еталонною одиницею фрустрації, «один фройд»).
Так, власне кажучи, і не зрослося.
Чому, Максе? Warum? Потім з’явилася Яніна — помірно лівих поглядів, з доброю академічною освітою, захопливою лінією талії і прекрасними навичками глибокого міньєту, достатньо згодлива і достатньо самодостатня, одним словом, така ж доросла дурепа, як і ти, яка сподівалася, як і ти, як і все твоє покоління, що ще трішки і — от! Як не 2004-й, то бодай 2014-й, а ні — ну то наступна дата, коли врешті крига скресне, ми вступимо в ЄС і все якось закрутиться. Тарнавський завжди мріяв про жінку, в якої буде красиве тіло — кажуть, це другий етап після того, коли розчаровуєшся у розумних жінках. Жаркість Яніниних перс компенсувала Максові холодність літературної критики, а її крутизна стегон давала відчуття життєвого підйому кожного разу, коли він зупиняв на Яніні свій погляд. Одним словом, з Яніною все якось потекло, попливло по прокладених відповідними інстанціями руслах, але чому ж не Мартуся? Може, ти дав осічку десь там?
Було щось дуже неправильне в самій думці одружитися з Мартою. Наче секс під галюциногенами, коли ти не розумієш до кінця, ані хто твій партнер, ані, власне, того, є він чи ні, чи то, може, лиш твої видіння, витівки ноосферних суккубів та інкубів, підчеплених на безкоштовному порносайті.
Думаючи над усіма хитросплетіннями свого життя — яке, здається, з кожним днем здавалося набором усе тугіше сплетених вузлів помилок, розв’язати які не під силу жодним зубам, Тарнавський упіввуха слухав історії про місцевий літературний бомонд, які в надлишку йому забезпечувала за кавою Марта. І тільки легка тінь того, що всі ці розгнуздані чернівецькі постмодерністи раптом включилися у волонтерську діяльність, а вся Мартусина оповідь так чи інакше заторкувала теми війни, патріотизму, Майдану, змушували Макса незатишно поїжачуватися, наче від холоду, що охоплював його при кожному слові про громадянське суспільство і єдність, в якій, як Тарнавський уже встиг гостро відчути, йому місця не було. В рай рабів не пускають. Того раю, до якого, схоже, вже так чи інакше долучилися всі інші Максові колеги-літератори, він виявився не вартим.