У кав’ярні, замовивши кави вже вдруге, вони ще довго обговорювали абсолютно непотрібні Тарнавському плітки про письменників, видавців і знайомих критиків, аж поки, врешті, Мартуся не спитала його обережно:
— Я бачила на фейсбуці, що ви розсталися з Яніною... Мені так шкода, — Мартуся, дивлячись то на Макса, то на свої пальці, гралася із симпатичним перснем, що був явно не на тому місці, де його носять заручені люди.
— Нічого страшного, — зумисне легковажно махнув рукою Тарнавський. — Ми були кепською парою. Сімейне життя — це як грати удвох роль коняки у шкільному театрі. Завжди комусь випадає бути задом. В цій історії отим незграбним задом був я.
— Шкода, коли розпадаються такі гарні пари, — сказала Мартуся не без деякої надії в голосі. — Напевне, тепер весь той зашквар зі статтею Хари без допомоги Яніни сприймати значно важче... Ти ж бачив, що там зараз твориться на фейсбуці?
— Не бачив, але категорично заперечую, — попри спробу здаватися легковажним за будь-яких обставин, Макс відчув, як всередині нього все похололо. Він і справді досі не знав, що там, у тій статті Хари. Не наважився подивитися.
— Слухай, Максе, — сказала Мартуся, акуратно помішуючи ложечкою цукор у свіжому капучино. — А тобі не здається, що ти надто легковажиш із цією справою? Все ж таки, ми нація, суспільство... Це важливі речі...
— Легковажу? Чим? — Тарнавський зробив обличчя якомога наївнішого простака.
— Ну, — Мартуся нахмурила брівки, і її личко, обрамлене золотими кучерями, здалося по-особливому невинним: — Можливо, є люди, яким дійсно важливо те, що ти думаєш про ті проблеми, через які ми зараз проходимо.
— Мої думки настільки складні для пересічного громадянина, що викласти їх на папір — це як провести його за руку в лігвисько Ктулху. Розумієш, Мартусь? Там неевклідова геометрія, — розвів руками Тарнавський. — Треба мати таку ж освіту, як й у мене, щоб людина могла прослідкувати за моїми міркуваннями. І я наперед знаю, що це неможливо. Тому я просто скромно мовчу. Мовчав під час Майдану, під час анексії Криму і окупації Донбасу, мовчатиму і в подальшому. Чи це останні лиха, які нас чекають як людство? Я б засумнівався. Боюся здатися надто гордим і самовпевненим у своїх міркуваннях, але що поробиш? Так уже склалося, що я володію істиною, а інші — ні, і нам дискутувати немає про що.
Сказавши ці слова, заздалегідь розраховані на провокацію, Тарнавський задоволено поглянув на Мартусю. Але Мартуся, на відміну від Яніни, легко розрізняла, де він блефував і лицедіяв, а де говорив правду.
— Ти не такий, — сказала вона з лагідним, добрим докором. — Тобто ти розумний, але ж ти не доктор Зло. Може, певні люди з фейсбуку і не зрозуміли б усього, що ти міг би написати...
— Таких буде дев’яносто дев’ять і дев’ять десятих... — вставив Тарнавський, стараючись зберегти якомога серйозніше обличчя. Тролити закоханих у нього дівчат було Максовою улюбленою справою.
Мартуся зітхнула, але не втомлено, як Яніна, а з якоюсь особливою любов’ю, світлим безсиллям перед коханою, але такою непростою дитиною.
— Я розумію, що тобі до лампочки всі ці повсякденні метання людей...
— Так, я називаю це «безпідставною драматизацією»...
— ...але я думаю, твоя проблема з фейсбуком не в тому, що ти озвучив якусь неправильну позицію, — зауважила Мартуся м’яко. — Багато різних людей озвучували різні позиції. А ти взагалі ніякої позиції не озвучив. Тому від тебе стільки людей відвернулися і розчарувались. Вони очікували якоїсь ясності. Хай, можливо, більш складної картини світу, ніж у більшості людей. Може, непростої емоційно. Але вони чекали принаймні хоч на якусь твою реакцію. Коли людина мовчить, складається враження, що вона просто безсила перед ситуацією. Й іменем такої людини легко маніпулювати. Їй легко приписати ті слова, яких вона не говорила, просто лише тому, що вона промовчала тоді, коли мовчати не можна було. В якомусь сенсі таке мовчання, пробач мені, дехто може навіть розцінювати як малодушність.