«Про інфузорію можна було б записати», — відмітив Макс, знімаючи каву з вогню до того, як вона збіжить і акуратно наливаючи собі паруючий напій у філіжанку. В останні роки він зрозумів, що є педантом і фанатиком порядку — так молода людина раптом виявляє себе впійманою у процесі старіння. Вона — вже не терра інкогніта, принаймні, в значній своїй території. А значить, вона вже не відкриває себе, а лиш підтримує те, що було колись завойоване, здобуте, осягнуте. А значить, перестає жити і починає вмирати, бо все, одного разу зафіксоване, може лиш поступово руйнуватися у тебе на очах, і ти не можеш нічого з цим вдіяти. Один із дзенських патріархів отримав просвітленя, медитуючи на гниття гарбуза. Девід Лінч роками вивчав гниття продуктів. Усі великі рано чи пізно приходять до дослідження процесів розпаду, Максе. Тобі потрібно просто уважно придивлятися, як сипеться крізь пальці пісок.
«Але ж я ще такий молодий», — невідомо кому спробував відповісти Тарнавський, однак опонент, справедливий і чіткий, і тут знайшовся: тим краще. Тим краще, Максе, що раніше почнеш, то швидше приїдеш.
Власне кажучи, про це або приблизно про це і був його безславний роман «Там, де вітер». Кажуть, письменник усе життя пише одну-єдину книжку, переповідає ту саму думку на різні лади. Коли Максові сказали, що його третій роман, «Речовини», став повторенням першого, він змінив платівку, але, за великим рахунком, написав те ж саме, що й у першій книжці — історію відчаю людини (відмінника-старшокласника, який розмірковує над терористичним актом, хіпаря-аутиста, що наважується автостопом об’їхати Європу, тінейджерки, яка вважає, що страждає на німфоманію), індивідуальної свідомості, яка зіштовхується з власною конечністю, і її спроби цю конечність трансцендувати. Перспектива розказати про все це ще раз, і потім ще раз, і потім ще раз — кожного разу іншими словами — нагадувала Максові своєрідне прокляття, наче ти пливеш на галері й не можеш із неї зійти. Не можеш перестати бути собою.
Це було вже досить звичне коло думок, яке Тарнавський намагався охопити щовечора і виписати, аби воно перестало його турбувати. Якщо ти не можеш розв’язати якусь задачу, перетвори її на мистецтво — тоді, принаймні, ти зможеш відчути себе причетним до тієї веремії невдах, які зазнали фіаско до тебе і зберегли при тому обличчя і певну гідність в очах інших — тих гомо сапієнсів, які, можливо, ще не дійшли в своїх міркуваннях до цих питань так гостро, щоб залипнути в них.
Макс видихнув останню хмаринку диму у зяючий чорнотою прямокутник кватирки, у якій виднілися вогники сусідньої висотки, і ковтнув трохи свіжого повітря, перш ніж повернутися знову у жовте повсякденне, монотонне, апатичне, депресивне, обрезкле (яке ж воно, все-таки? Думай Максе, ти ж письменник) світло кухні.