Сказавши це і ніби відчувши полегшення від того, що нарешті відкрила йому свої наболілі міркування, Мартуся з надією поглянула на Тарнавського, а він вкотре вразився чистоті її рис обличчя, мудрості погляду, м’якості характеру. Адже вона була б, напевне, прекрасною матір’ю, чи не так? Не гірше турбувалася б за Жозі та Ежена-Леопольда, аніж Яніна.
— Я думаю, якби ти просто озвучив свою позицію в ті часи, зараз би тобі не було так складно. Зокрема, я думаю, і з цим романом, «Там, де вітер». Багато хто не сприйняв його саме тому, що не мав з тобою зв’язку в найдраматичніші моменти... Люди не зрозуміли, чому, коли всі пишуть про Майдан і війну на Донбасі, ти пишеш роман про маяк і море. І я, якщо чесно, одна з них.
Оп, Тарнавський. А це вже по-справжньому боляче.
Мартуся лагідно, з любов’ю подивилася на нього очима смиренної сестри милосердя.
— І ще, — дещо схвильовано додала вона, розгладжуючи на столі паперову серветку. — Я думаю, що люди опиняються в такій ситуації, коли не мають надійного супутника в житті. Й буває так, що люди обертаються в одному середовищі, довго знають одне одного і навіть товаришують, але не бачать одне в одному такої нагоди бути разом, розумієш? Придивися ближче до свого оточення. Можливо, там є люди, яким ти дійсно потрібен? Ті, в кому ти зміг би знайти справжню підтримку для себе?
Тарнавський подумав було, що, можливо, й справді варто було зараз пояснити Мартусі, чому він вирішив написати роман про маяк і відлюдника на ньому. Про велику травму вигнання зі суспільства, глибинне почуття остракізму, яке він плекає в собі, ще, напевне, з тих дитячих часів, коли батько залишив їх з матір’ю, коли йому було всього вісім. І так далі. Але ось ця остання тирада Мартусі про людей «із близького оточення», що була не дуже то й прихованою саморекламою, геть зовсім розстроїла його.
— Я не певен, що в моєму оточенні є такі люди, — сказав Тарнавський з деяким викликом. — На жаль, уже багато років я почуваюся повністю ізольованим від інших. Інтелектуально й емоційно, і останні три роки — ще й соціально. А в тебе є такі люди?
Мартуся, що до цього дивилася на нього своїми ясними бездонними очима, а тепер перебирала пальчиками серветку-макраме на столі, присвятивши всю увагу їй, раптом, почувши ці різкі слова, наче втратила всю свою вітальну силу. Плечі її опустилися. Боротися за серце Тарнавського в Мартусі, здається, сил уже не було. Чи не цього ти добивався, мій делікатний друже?
— Теж немає, — тихо сказала Марта, потупивши погляд, і на її очах заблистіли сльози. — Вже багато років... Зізнаюся по секрету, Максе... Тільки, молю тебе, нікому ні слова... Я саме через це хочу піти в монастир.
Марта підняла на нього погляд. Це був останній її випад. І він виявився, що називається, стрілою просто в проріз забрала.
— Мені здається, Бог показує мені, що я в цьому світі вже не потрібна і маю себе повністю присвятити Йому. І, здається, робить це дуже ясно, хоч і боляче. Часом через найрідніших людей...
Мартуся з відчаєм поглянула на Макса.
— У монастир? — лиш здивувався той, по-ідіотськи піднявши брови. Хоча, правду сказати, ця новина по-справжньому ошелешила Тарнавського. І навіть на якусь мить змусила його відчути себе причетним до цього рішення. Втім, Макс швидко відігнав ці темні думи.
— Тихіше, благаю, — попросила Марта, озираючись навколо і прикладаючи собі долоню до ямки на шиї, ніби стримуючи хвилювання. — Я вже давно молилася, щоб мені Бог вказав шлях...
Тарнавський відкинувся на спинку канапи, на якій він сидів, і теж обвів поглядом затишну кав’ярню. Чи мав би він як християнин почувати провину за те, що Мартуся хоче обрати життя в монастирі? Тьху, та якого дідька ще й це йому в голову брати?
— Знаєш, Мартусь, — сказав Макс, промовчавши якийсь час і намагаючись знайти слова, які б виразили його ставлення до ситуації, але слова вперто не знаходилися. — Я поважаю твоє рішення.
— Справді? — в очах Мартусі промайнули водночас надія і ще більший біль. Надія, що зараз він скаже те важливе, що можливо, змінить долю і самої Мартусі, і Тарнавського. І біль від цього фатального, по-европейськи дистанційованого «поважаю твоє рішення».
— Так, звичайно. Хоч теж не розумію його. Але приймаю. Ми з тобою особистості. А особистостям легше зрозуміти одне одного, навіть якщо вони в чомусь не погоджуються.
Мартуся усміхнулася. Це була справжня усмішка Мадонни, як здалося Тарнавському — усмішка любові, вистражданої крізь біль. На її очах знову виступили рясні, схожі на дрібненькі діамантики, сльози, яких вона зовсім не соромилася. Марта поклала свою гарячу вологу долоньку на Максову висушену холодом руку.