— Дякую тобі, — прошепотіла вона крізь сльози, все ще намагаючись усміхатися. — Ти справжній друг.
Тарнавський стримано прийняв цей вираз вдячності і, врешті, наважився спитати те, про що хотів було поговорити з Мартою одразу, як тільки побачив її.
— Мартусь... Скажи, будь ласка, я можу у тебе дещо попросити, як у людини, котрій я по-справжньому довіряю? — несміливо почав він, готуючись позичити зараз у Мартусі хоча б із тисячу гривень. Хоч він був певен, Мартуся віддала б йому без повертання все, що мала. — Це може залишитися тільки між нами?
— Так, звісно, — Марта, втерши сльози паперовою серветкою, з новою надією глянула на Тарнавського. Ну ось, Максе, може, тепер ти нарешті кинеш блазнювати і скажеш ці чарівні слова, на які вона так чекає?
Макс посміхнувся, і зрозумів, що слова про тисячу гривень, мов зачаровані, не виходять у нього з рота. Марта з любов’ю, запитально дивилася на нього. Її очі все ще волого блистіли.
— Та ні, не буду, — Макс винувато потупив очі і тут же знову просяяв. — Це справді... Надто... Надто необдумане, імпульсивне прохання... Пробач, будь ласка. Ще побачимося.
У клубі «Качка», куди Тарнавський приїхав о пів на п’яту вечора, вже було достатньо людно і, головне, накурено так, що крізь дим годі було розгледіти когось знайомого. На сцені налаштовували свою апаратуру перші виконавці — якісь довговолосі барди-менестрелі, що грали лицарську музику на середньовічних інструментах. Одного погляду на їх ельфійсько-селянські лляні одежі та бороди було достатньо, аби безпомильно впізнати в них прибульців зі світлого шропширського безумства толкієністики. Задля власної безпеки і кращого духовного бачення Макс одягнув свої чарівні голографічні окуляри.
— Жанет, привіт! — загукав Макс, побачивши крізь клуби диму і світло рамп, що сліпило очі, знайомі хвостики, і дівчина, впізнавши Тарнавського, на секунду спалахнула, все ще сподіваючись, далебі, свята простота, відхопити сьогодні від життя кілька оргазмів (хай чого б це їй не коштувало), аби трішки зігріти цю зиму тривог наших.
— Привіт, — Жанет підійшла до Макса, взяла за руку і потягла його кудись у гущавину натовпу. Вона гучно додала, аби було чутно крізь шум музики біля барної стійки та скрежетання мікрофонів на сцені: — Круті окуляри! Ходи сюди, нам треба сфоткатися!
Жанет була вже при параді — в чорній облягаючій одежі і гримучому макіяжеві на півобличчя, і від цього Тарнавському стало її ще більше шкода. В нього, принаймні, маскарадом був цілий світ. Їй же, бідненькій, доводилося, наче привидові опери (привидові рок-клубу?), жити від концерту до концерту і оживати лише в означені години роботи закладу.
Жанет потягнула Тарнавського до великого плаката, на якому було зображене лого рок-клубу «Качка» (вочевидь, тут малася на увазі забавна гра слів — щось середнє між кумедною в своїй глупоті свійською твариною і серйозною, майже релігійною двіжухою, що народжується в найкращі моменти виступу групи, коли весь зал починає рухатися як один організм в такт музиці зі сцени), і вони зробили кілька смішних фото з висунутими язиками і розчепіреними пальцями.
Жанет нахилилася до Максового вуха і від неї війнуло алкоголем та тютюном. Все ще тримаючи його, мовби випадково, за руку, Жанет сказала:
— Слухай, нам треба поговорити!
— Справді? — здивувався Тарнавський, втім, прекрасно будучи підготовлений до такого повороту.
— У мене є сєстра, вона твоя фанатка, пише вірші з дитинства. Вона дуже хоче, щоб ти прочитав її вірші.
— Сестра? — перепитав Макс глупо, ніби не вірячи, що таких, як Жанет, може бути двоє.
— Ну, сєстра по сєрьгам, — уточнила білявка.
— Без питань, — відповів Тарнавський, розуміючи, що втікати нікуди і що вірші подружки це явно краще, ніж ніч у стилі кліпів «Nothing But Blood». Барди на сцені заграли щось мадярське, зі скрипкою, козою і сопілкою, ніби закликаючи до більшої життєрадісності. Макс вичавив із себе кислу посмішку, хоча після розмови з Мартусею усміхатися зовсім не хотілося. — А де, до речі, «Придурки»?
— А, твої красавчики? — щось зневажливе у цьому «твої» різонуло Тарнавському вухо. Жанет кивнула рукою на привідчинені, обклеєні плакатами двері біля бару, котрі вели до службових приміщень. — Вони убиті наглухо, від мусорів ховаються в гримерці. Їм би зачéкатися... Може, ти з ними поговориш?