— Добре, — знизав він плечима і рушив було до дверей, відчуваючи, як Жанет усе ще грайливо притримує його під руку. Убиті, значить. Макса охопило погане передчуття.
— Зараз я покличу Альку! — пообіцяла Жанет, відпускаючи Тарнавського, наче вже без п’яти хвилин свого коханця, і миттєво зникла у натовпі. Чувак, а може, вона готує тобі ménage à trois? А ти, дурний, гальмуєш? Але нічого, можливо, зошит, розписаний гробами, хрестами і вензелькувато виведеними ямбами та амфібрахіями, поверне тебе до тями.
За обклеєними плакатами і помальованими начорно, як у знаменитій пісні «Роллінг стоунз», дверима був невеликий коридорчик, теж весь помальований дешевою чорною фарбою, скупо освітлений жарівкою в сітці. Одним своїм кінцем коридорчик провадив кудись у залите білим світлом приміщення, звідки линули аромати сала, паленої олії і смаженої цибулі, а іншим — у темряву, в якій біліла перекошена табличка з написом «Арт-директор». Двері поміж ними вели в туалет і гримерку. Макс штовхнув фанерні двері гримерки і зайшов у кімнату.
У гримерці було людно, шумно, накурено й холодно. Кілька дівчат стояли біля дзеркал з підсвіткою та розмальовували пензликами, раз по раз прицінюючись, обличчя якимсь музикантам. Поруч гучна компанія бородатих і довговолосих немолодих чоловіків, з кількома зеленими пляшками вина в руках, розмістилася на низькому диванчику зі штучної шкіри, поближче до вікна. А у куті, на дерев’яних лавах за пошарпаним столом, нерухомо сиділи, втупившись у простір перед собою, вдягнуті в куртки і шапки, «The Morons» і підозріло тихо, зібрано про щось мовчали. В гримерці було навстіж відчинене, замощене решіткою вікно, крізь яке вривалися хвилі сирого сутінкового повітря з вулиці, і раз у раз вітер жбурляв у кімнату жмені снігу, але людей загалом тут було стільки ж, скільки й запалених цигарок, тож ці подихи свіжості майже не відчувалися. «Придурки» сиділи з піднятими комірами курток і насунутими на очі шапками, перед ними посеред столу стояла пляшка води і дві повні попільнички, а також практично розшматована чиїмись знервованими пальцями напівпорожня пачка цигарок. Тільки Аліса поміж хлопців, без шапки і без куртки, сиділа неспокійно, зиркаючи весь час по боках. Її одну не накрила ця поки що не дуже зрозуміла Максові неспішність єгипетських сфінксів, яка одразу ж впадала в очі при погляді на команду. Здається, пошматована пачка сигарет була справою Алісиних рук.
— Здоров, мужик, — озвався Рибка Поньо, дивлячись на Тарнавського з-під окулярів, теж незвично спокійний і небалакучий. Жора вдивлявся в простір своїм поглядом кобри, поглядом небезпечної змії, поглядом хижака, і намагався при цьому не вронити підборіддя собі на груди. Схоже, він був накурений, наче старий херсонський матрос. — Ти чиїх будеш?
Макс огледів обличчя «Придурків» — Хесуса, Назіка, Довгого і, звісно, Аліси, і зрозумів, що цих дітей йому дуже бракувало останні кілька годин. Всі вони здалися раптом дуже рідними.
— Хеллоу, еврібаді, — кинув Тарнавський, сідаючи до них на лавку і кладучи на стіл капелюха та «чарівні» окуляри. — Я за вами скучив.
Як попуститися від «молока», якщо ти — м’ясо?
Відповідь на це екзистенційне запитання просте — ніяк. Але до її формулювання, як, зрештою, і до осмислення самого запитання Максові потрібно було кілька хвилин, аби краще зрозуміти, що ж відбувається у компанії Придурків.
Вечір у «Качці» обіцяв бути довгим і різноплановим, і розклад виступів гуртів можна було знайти на аркуші, недбало приклеєному скотчем до кута одного з дзеркал при стіні. Першими мали виступати довговолосі барди-гоббіти зі Збаража (Тернопільська область) зі своїми волинками, мадярсько-ірландсько-українським репертуаром, мертвий час, коли на публіку викидають гарматне м’ясо, призначення якого — бути акомпанементом до розмов під пиво і картоплю на салі. Програма традиційно була складена за висхідною — від легших форматів до важчих. Теоретично, об’єднавчим принципом програми було те, що всі гурти мали так чи інакше належати до «готичної» культури, і барди, як могли, стримувалися від того, аби не перейти на чардаш, сальтарелло, а то й джиґу (щоб потім, може, видати її за «середньовічний готичний рок-н-рол»). «Придурки» на цій шкалі опинялися десь посередині, ближче до початку програми — вони мали бути зразу після гурту із симпатичною повненькою, але чомусь дуже переляканою вокалісткою, загримованою білилами під французьку міметку із чорним носиком і губками у формі сердечка, котра намагалася співати французькі переклади пісень «Нірвани» на мотив шансону, наслідуючи тембром голосу Едіт Піаф — дівчинка сиділа біля одного з дзеркал у розкішному, рожевому, як стіни паризьких будинків навпроти Мулен-руж уночі, боа, і то поверталася до розмови з немолодими, вже добряче за сорок блекерами на шкіряному диванчику, то заливалася нервовим, наляканим сміхом, то намагалася щось заспівати своїм грудним хрипким контральтом, то знову підводила чорним сердечко на губах, щоб її макіяж паризького міма не сильно постраждав від чергового докладання до пляшки з кагором.