Поки Тарнавський готував їм сніданок, Яніна, страшно гримаючи у душовій якимись важкими речами (здавалося, вона жбурляє феном об підлогу), намагалася навести красу. Вона вискочила з ванної, загорнута в рушник.
— Чому в тебе такий срач? Ти не міг прибрати до мого приїзду? — прошипіла Яніна.
— Я тобі приготував грінки, — спокійно відповів він.
— Ти можеш хоч зараз не курити? Я приїду вся в диму, — вона піднесла до носа рукав шерстяної сукні, що лежала урочисто розкладеною на дивані, понюхала її і роздратовано жбурнула назад. — Капєц. Я буду вся смердіти. Треба було їхати до цьоці Зоряни.
— Тобі каву з вершками? — спитав Макс, мовчки гасячи сигарету в попільниці на кухонному столі. Безлад був хіба що на ньому — але чи мала право жінка, котра не прожила на цій квартирі й тижня, судити, що є космос і що є хаос в його універсумі? Чи знає вона, з чого ліпить вічна творча вселенська сила найгеніальніші свої шедеври? Тарнавський сперся об одвірок плечем.
— Я можу тобі якось допомогти?
— Не стій у проході, — буркнула Яніна, несучись із майже півлітровою банкою якогось крему, від якого за метр відгонило болгарськими ружами, назад у ванну. З грюкотом затраснула двері за собою, так що, мабуть, у сусідів внизу посипалася штукатурка.
Макс усміхнувся. Раптом йому стало легко, і він ніби відсторонився від усієї цієї ситуації. Наївні та сентиментальні сподівання, що в них із Яніною буде хвилин сорок перед виходом, аби прилягти і подрімати разом у затишних обіймах, зайнявшись перед цим сексом, розсипалися, мов банка з кавою, що впала з найвищої полиці. Ні, Яніна не завжди була такою. Вона успішно відбуде свій захист, видихне, потім знову зателефонує Максові, почне вибачатися і говорити: як ти мене такою терпиш, і пробач, я стаю такою стервою, і я так нервувалася, вибач мені, будь ласка. Вони помиряться і знову заживуть у злагоді — він у Києві, вона у Львові, і раз на два тижні трахатимуться десь на тапчані в її подружки без презервативів (так їм обидвом подобалось більше), стараючись аби нічого при цьому ненароком не втрапило в її вогку розпашілу болгарську ружу (в них обидвох була параноя з приводу можливої Яніниної вагітності, яка б поставила хрест на її кандидатській і на його богемній холостяцькій свободі).
Врешті, Яніна перестала носитися між ванною і кімнатою й лаятися сама до себе. Кава вже вистигла, Макс встиг перечитати всі новини за останні дні. Яніна з темно підмальованими високими вилицями і чорними, як тільки й уміють це робити львівські незаміжні дівчата, тінями довкола очей, присіла біля нього і жадібно вгризлася в намазаний маслом тост.
— Я допоможу тобі з продуктами, — сказав Макс. — Залиши мені список, я все привезу.
Захист мав відбутися завтра, а після захисту, відповідно до старої радянської традиції, здобувач наукового ступеня повинен був влаштувати невеличку діонісію, з крекерами з ікрою, канапе з печінкою тріски, тарталетками з рибним фаршем та іншими академічними принадами. Приготувати всі ці накладанці бралася племінниця цьоці Зоряни, Янінина кузина Оля. З нею Макс мав би поїхати у якийсь мегамаркет і закупити все необхідне: голову білуги на заливне, печінку білого ведмедя, відро омарів, жмут кальмарів, дроздів, перепелів, куропаток, барильце файного коньяку, бочечку наливки і так далі — все необхідне для університетської оргії.
Яніна, жуючи грінку і притримуючи щойно підкручене волосся, намагался комусь відписувати в телефоні. Вона з вдячністю подивилася на Тарнавського.
— У-гугу, — сказала Яніна з повним ротом.
— Та без питань, — посміхнувся він.
Найкраще тістечко в гіпермаркеті
Янінина двоюрідна сестра Оля вчилася на першому курсі в університеті харчових технологій на заочному. Вона, наскільки міг судити Макс про Янінину київську родину, вирізнялася серед решти родичів. Оля, правду кажучи, була Яніні навіть не двоюрідною сестрою, а якоюсь ще більш далекою родичкою Яніниної тітки з глухого карпатського села на Івано-Франківщині, яку батьки відправили в столицю, аби та знайшла кращу долю. Оля зірок з неба не хапала і на жодні дисертації у своєму житті не розраховувала. Вона, попри неповні сімнадцять, була навіть якоюсь аж занадто дорослою і міркувала так само зріло — практично і чітко.
Оля чекала його біля гіпермаркету, невисока скромна гуцулочка у джинсовій курточці і білих кросівочках, вершина мрій сімнадцятилітньої дівчинки з провінції.
— Привіт! — гукнув він ще здаля.
— Добрий день, — ввічливо, але стримано привіталася Оля, і Макс нагадав собі, що це вона для нього психологічно майже одноліток, а Макс для неї — ого-го який дядько, років на двадцять старший.