— Я не стулю повік, усе думатиму про цю загадку, — промовив Джо.
Хай там як, але вони були надто втомлені, а половина довгої ночі вже позаду, тож дмухнули на свічку. Ніч замкнулася над ними, і майже одразу припинилося й здивування.
Унизу, в кімнаті прочан, поруч із ліжком, на якому бік-у-бік спали її пацієнти, пильнувала у кріслі Рита. Дихання чоловіка було повільним і хрипким. Повітря, що входило та виходило з його легень, мало подолати перешкоди з набряклих оболонок, пройти крізь проходи, заповнені загуслою кров'ю, плин якої за останні години був змінений і відновлений. Тож не дивно, що він видавав такі звуки, мов зубці пили по дереву. У ті миті тиші, між його вдихом і видихом, їй було чути незначне тріпотіння від дихання дитинки. Поза їхнім диханням, десь на далекому тлі, чула, як дихає річка — безмежною парою.
Їй варто було б заснути, та вона чекала того часу, коли залишиться на самоті, щоб поміркувати. Методично та відсторонено перебрала всі події. Пригадала, як робила звичний огляд, повторила про себе всі ознаки, на які її вчили звертати увагу. Де ж вона схибила? Ще раз, двічі, тричі, у найдрібніших подробицях пригадала усе. І не знайшла жодної помилки.
Що ж тоді?
Оскільки її знання виявилися безсилими, Рита звернулася за розпрозоренням до власного досвіду. Пригадувала такий випадок, щоб вона не була цілковито впевнена в тому, чи пацієнт живий, а чи вже мертвий. Доволі звично казати, що хворий на порозі смерті, бо між життям та не-життям цілком реальна межа, і людина могла на якийсь час на ній затриматись. Утім, за таких обставин Рита ніколи не мала труднощів із визначенням, по який бік межі перебуває людина. Несуттєво, як далеко зайшла хвороба, або який слабкий пацієнт: до миті смерті він живий. Не могло бути жодних вагань. Ніяких проміжних станів.
Марго всіх відправила до ліжка, керуючись втішною думкою про те, що осяяння прийде ЗІ СХОДОМ СОНЦЯ. У будь-яких інших випадках Рита поділяла це переконання, але тут була інша справа. Питання, яке крутилось у неї в голові, стосувалося тіла, а тіло підкорялося законам. Знання підказували їй, що все, що вона пережила, просто не могло статися. Мертві діти не повертаються до життя. Було лише два варіанти: або дитина і тепер нежива — вона прислухалася і почула легке дихання, — або ніколи не вмирала. Рита знову перелічила ті ознаки смерті, на які звертала увагу. Шкіра воскової блідості. Відсутність дихання. Відсутність пульсу. Розширення зіниць. Вона подумки повернулася до тих хвилин у довгій кімнаті й переконалася, що перевірила все. Усі ознаки смерті були навіч. Тож хиба була не в ній. А де ж тоді?
Рита заплющила очі, щоб краще зосередитися. У неї за плечима були десятки років сестринського досвіду, але цим її знання не обмежувалися. Довгими вечорами вона штудіювала книжки з хірургії, вивчила анатомічну будову тіла, оволоділа мистецтвом приготування ліків. Завдяки її практичному досвіду ці запаси знань перетворилися на глибоке джерело розуміння. Тепер вона дозволила цьому вечірньому досвіду зайняти своє місце серед інших її знань. Рита не гналася за поясненнями і не намагалася натужно поєднати думки. Вона просто чекала, з усе більшим занепокоєнням і збудженням, поки висновок, який ще тільки формувався у глибинах її розуму, вийде на поверхню.
Законів життя та смерті — принаймні у тому вигляді, в якому Рита їх знала — було недостатньо. Життя та смерть мали більше таємниць, ніж відомо медицині.
Двері прочинилися, ваблячи її до пізнання.
І знову Рита засумувала за Богом. Вона ділилася з ним усім. Із дитинства зверталася до нього з будь-яким питанням, сумнівом, задоволенням і тріумфом. Він супроводжував її міркування і був незмінним напарником у діях. Але Господь зник. Їй самій належало в усьому розібратися.
Що ж із цим робити?
Вона прислухалася. Дихання дівчинки. Дихання чоловіка. Дихання річки.
Річка… З цього й треба починати.
Рита зашнурувала чоботи і застібнула на всі ґудзики пальто. Вона навпомацки пошукала щось у сумці — то виявилася невеличка бляшана коробочка, — поклала її до кишені й тихенько вислизнула надвір. Навколо світла ліхтаря простягалася безмежна темрява, та їй вдалося натрапити на край доріжки. Вона зійшла з неї просто у траву. Керуючись скоріш відчуттям, аніж зором, попрямувала до річкового берега. Холодне повітря проникало крізь ґудзикові петлі та петлі її шалика. Вона крокувала в оточенні теплої пари власного дихання і відчувала, як та вільгою лягає на її обличчя.