— Фредеріку? Що, в біса, сталося?
Просто, без усіляких прикрас, Фред розповів про те, що сталося в «Лебеді».
Сусідку, що досі стирчала з вікна, також долучили до розповіді: спочатку вона слухала знехочу, аж потім повернулася і погукала:
— Ходи сюди, Вілфреде. Послухай-но!
Незабаром дітей Фредового двоюрідного брата підняти з ліжечок, та й сусідів із усіх боків також розбурхали.
— То яка ж вона, та дівчинка?
Він описав її шкіру, бліду, як глазурований кухлик на кухонному підвіконні його бабусі; розповів про волосся, що звисало неживою завісою, а мокрим було того само кольору, що й сухим.
— А якого кольору в неї очі?
— Блакитні… Принаймні блакитнуваті. Або сірі.
— А скільки їй років?
Він знизав плечима. Звідки було йому таке знати?
— Як на мій погляд, їй десь приблизно… ось стільки, — він показав на пальцях.
— Тож десь чотири? Як гадаєш?
Жінки обговорили це й погодилися. Приблизно чотири.
— А як її звати, ту дівчинку?
І знову він не знав, що відповісти. Кому могло спасти на думку, що історії потрібні такі подробиці, на які він узагалі не звертав уваги, коли все відбувалося?
— Не знаю. Ніхто її не питав.
— Ніхто не спитав, як її звати! — обурилися жінки.
— Вона була сонною. Марго та Рита сказали дати їй поспати. Але її батька звати Донт. Генрі Донт. Ми знайшли картку у нього в кишені. Він фотограф.
— Тож він таки її батько?
— Ну, мені так здалося… А ви б що подумали? Це ж він її приніс. Вони з'явилися разом.
— Може, він лише фотографував її..
— І вони обоє мало не втопилися під час фотографування? Як ти собі це уявляєш?
Між вікнами зчинився звичайний гамір розмови: історію обговорювали, виявляли відсутні факти й одразу намагалися їх додумати… Фред відчув, ніби його позбавили власної історії, відчув, як вона вислизає з-під його влади і неочікувано змінюється. Вона стала схожа на живу істоту, яку він спіймав, але не зміг приручити; тепер вона обірвала повідець і не належала нікому.
Він раптом зрозумів, що до нього звертаються настирливим шепотінням:
— Фреде!
Жінка з сусіднього будинку підманювала його до вікна на нижньому поверсі. Коли він підійшов, вона нахилилася — у руці свічка, жовте волосся розтріпалося з-під очіпка.
— Яка дівчинка на вигляд?
Він знову завів про білу шкіру та невиразне волосся, та жінка похитала головою.
— Мені цікаво, на кого вона схожа? Схожа на того чоловіка?
— Враховуючи його теперішній стан, гадаю, ніхто в світі на нього не схожий.
— У нього таке саме волосся? М'яке та мишачого кольору?
— У нього воно темне і схоже на дріт.
— Ах! — жінка кивнула зі значенням і, не зводячи з Фреда очей, застигла в драматичній паузі.
— Чи не нагадала вона тобі когось?
— Дивно, що ти спитала… Було в мене відчуття, що вона когось мені нагадує, тільки й гадки не маю, кого саме.
— Чи це не?.. — вона підсунулася ближче і прошепотіла ім'я просто йому у вухо.
Він відсахнувся від неї з великими очима та відкритим ротом.
— Ох, — тільки й вимовив.
Вона поглянула на нього.
— Їй зараз було б саме чотири, правда?
— Так, але…
— Поки що притримай язика, — попередила вона. — Я ще це обміркую. Дам їм знати вранці.
Тоді Фреда покликали інші. Як же чоловік, дівчинка та фотокамера помістилися у такий човник, щоб він міг пройти Греблю Диявола? Він пояснив, що камери там не було. То як же вони здогадалися, що той чолов'яга — фотограф, якщо при ньому немає камери? Завдяки вмісту його кишень. То що ж було у них?
Він здався перед попитом і знову й знову розповідав цю історію: вдруге додав більше подробиць, втретє відповідав на запитання ще до того, як вони виникали, а вчетверте повідав її саме так, як треба. Викинув із голови ідею, вкладену туди сусідкою з жовтим волоссям. Нарешті, за годину, змерзши до кісток, Фред пішов.
У стайні він ще раз пошепки розповів цю історію коням. Вони розплющили очі та, не дивуючись, прослухали початок. Поки він добрався до середини, коні вже повернулися до сну, а під кінець те саме зробив і він.
Там, за будинком його двоюрідного брата, була повітка, наполовину прихована чагарником. За нею заворушилася купка старих лахів, увінчана капелюхом, і виявилася чоловіком, хоч і дуже замурзаним. Він із зусиллям підвівся на ноги. Дочекався, щоб Фредерік Гівінс звільнив дорогу, а потім вирушив сам. До ріки.
Коли Овен Олбрайт йшов униз течією до свого зручного будинку, який придбав у Келмскоті після повернення із прибуткових морських пригод, він не відчував холоду. Зазвичай під час прогулянки додому з «Лебедя» чоловік шкодував. Шкодував, що суглоби так сильно болять, що так багато випив, що найкраща частина життя вже позаду, а попереду тільки хвороби, біль і поступовий занепад, допоки зрештою він не опуститься в могилу. Втім, ставши свідком одного дива, Овен тепер убачав дива всюди: темне нічне небо, на яке його старечі очі не звертали уваги тисячі разів до сьогоднішнього вечора, тепер розгорнулося над головою величезністю одвічної таємниці. Він зупинився, щоб Помилуватися. Річка плюскала та бриніла, наче срібло об кришталь; цей звук проник у його вуха і зрезонував із тими закапелками розуму, про існування яких він навіть не здогадувався. Нахилив голову, щоб подивитися на воду. Вперше за все життя, проведене біля річки, він помітив — справді помітив, — що під безмісячним небом ріка сама собою виграє ртутним світлом. Світлом, яке також є темрявою; темрявою, що водночас є світлом.