До нього прийшли одразу декілька думок, про які він завжди знав, але поховав їх під життєвою рутиною: що сумував за батьком, який помер більше як шістдесят років тому, коли Овен був хлопчиськом; що йому пощастило в житті та є за що бути вдячним; що жінка, яка чекала на нього вдома у ліжку, — добра та любляча душа. А ще: що його коліна боліли не так сильно, як завжди, а у грудях він відчував нестриманість, що нагадала йому, як це — бути молодим.
Удома, навіть не роздягнувшись, Овен почав трясти місіс Коннор за плече.
— Навіть не думай, про що ти там собі думаєш, — забурчала вона. — І не треба впускати всередину холод.
— Слухай! — сказав він їй. — Тільки послухай!
І з нього виплеснулася історія про дівчинку та незнайомця, мертвих і живих.
— Чого ти там нажлуктився? — поцікавилася вона.
— Майже як скло.
І він повторив їй історію, бо вона одразу не збагнула її.
Місіс Коннор підвелася, щоб краще його бачити. І ось він, чоловік, на якого вона працювала тридцять років і двадцять дев'ять років ділила з ним ліжко, — вдягнений, виструнчений, а з нього ллється потік слів. Жінка не могла нічого з того второпати. Навіть коли він перестав говорити і вкляк там, ніби зачарований.
Вона вилізла з ліжка, щоб допомогти йому стягнути одежу. Йому не вперше було напиватися так, щоб бути не в змозі впоратися з власними ґудзиками. Проте він не хитався, не завалювався на неї, а поки вона розстібала його порти, виявила в ньому таку жвавість, на яку навряд чи був здатен захмелілий чоловік.
— Подивися на себе, — докоряла йому.
Аж тут він обійняв її і поцілував так, як було на початку їхніх стосунків. Вони покотились і звалилися у ліжко, і коли все скінчилося, замість того, щоб відвернутись і захропіти, Овен обвив її руками й поцілував волосся:
— Виходь за мене, місіс Коннор.
Вона розсміялася.
— Який ґедзь тебе вкусив, містере Олбрайте?
Він поцілував її у щоку, і вона відчула усмішку в його цілунку.
Жінка вже майже заснула, коли Овен знову заговорив.
— Я бачив це на власні очі. Це я тримав свічку. Вона була мертва. І ось за хвилину — жива!
Вона відчула його дихання. П'яним він не був. Імовірніше, божевільним.
Вони поснули.
Джонатан, усе ще вдягнений, чекав, поки «Лебідь» затихне. Він вийшов із кімнати нагорі й спустився зовнішніми сходами. Для такої погоди він одягнувся поганенько, та йому було байдуже на те. Його гріла історія, яку ніс у серці. Він пішов протилежним, ніж Овен Олбрайт, шляхом, повернув проти течії і рушив уздовж берега. Його голова бриніла від ідей, тож Джонатан швидко крокував, щоб поділитися ними з людиною, якій точно захочеться дізнатися геть усе про це.
Дійшовши до обійстя священника у Баскоті, загрюкав у двері. Там не відповіли, тож він грюкнув ще раз, і ще, допоки не став гупати без упину, не зважаючи на пізній час.
Двері прочинилися.
— Священник! — заволав Джонатан. — Мені треба поговорити зі священником!
— Але ж, Джонатане, — промовив той, хто відчинив двері — чоловік, одягнений у халат і нічний ковпак, — це ж я.
Чоловік стягнув ковпак і продемонстрував копицю посивілого волосся.
— Ох. Тепер я вас упізнав.
— Хтось помирає, Джонатане? Твій батько? Ти прийшов, щоб привести мене до нього?
— Ні!
І Джонатан, який хотів пояснити, що причина його приходу дуже далека від цієї версії, раптом із поспіху зашпортався в словах, тож єдине, що зрозумів священник — ніхто не помер.
Сонним голосом він перервав хлопця:
— Не можна без причини витягати людей із ліжка, Джонатане. До того ж хлопцеві не варто вештатись у таку ніч — надто холодно. Тобі потрібно бути в ліжку. Іди додому.