У вісімнадцять років, будучи сиротою, не спроможним тяжко працювати, Джо покинув Кембл і попрямував шукати долі, не знаючи, чим заробляти на життя. З Кембла шляхів у будь-якому напрямку не менше, ніж будь-де у світі, та річка все одно притягує; треба бути вже повним збоченцем, щоб не йти за нею. Він прибув у Редкот і зупинився перекинути склянку. Тендітний молодик, чиє чорне розпатлане волосся різко контрастувало зі смертельно блідим обличчям, непомітно всівся, потроху сьорбав ель зі склянки, задивлявся на хазяйську дочку і прислухався до оповідань. Його приваблювала можливість бути серед людей, які вголос розповідали ті історії, що з дитинства жили у нього в голові. У якусь мить, коли всі замовкли, він відкрив рота й промовив: «Одного разу…»
Того дня Джо Блісс знайшов свою долю. Темза привела його в Редкот, там він і зостався. Трохи попрактикувавшись, Джо зрозумів, що може підлаштувати свій язик під будь-яку оповідку — чи то плітка, чи якийсь історичний факт, а чи традиційна, народна або казкова історія. Його жваве обличчя відтворювало подив, занепокоєння, полегшення, сумнів і будь-яку іншу емоцію, як у справжнього актора. А ще ж його брови. Вони були розкішного чорного кольору і брали в оповіданні не менш важливу участь, ніж слова. У кульмінаційні моменти брови зсувалися; коли якась деталь вимагала особливої уваги — смикалися; а коли персонаж був не таким, яким здавався, вони вигиналися дугою. Спостерігаючи за його бровами, за їхніми примхливими вихилясами, помічаєш усе те, що міг би й проґавити. За декілька тижнів після того, як уперше випив у «Лебеді», Джо навчився заворожувати своїх слухачів. Він і Марго приворожив, а вона — його.
Наприкінці місяця Джо пішки пройшов шістдесят миль до місця, розташованого доволі далеко від річки, і там розповів історію на змаганні. Він, звісно, виграв перший приз і витратив виграш на обручку. Повернувся до Редкота сірим від утоми, провалявся в ліжку десь тиждень, а у вихідні став на коліна й освідчився Марго.
— Ну не знаю, — завагалась її матір. — Чи годен він працювати? Чи може заробляти на життя? Як він дбатиме про сім'ю?
— Глянь на виторг, — відповіла Марго. — Бачиш, як жваво стало тут, коли Джо почав розповідати свої історії. Уявімо, що я не вийду за нього заміж. Він тоді може звідси піти. І що тоді?
То була правда. Люди стали частіше приходити до шинку. Вони були з далеких країв і залишалися на довше, щоб послухати оповідки Джо. Усі вони замовляли випивку. «Лебідь» процвітав.
— Але ж сюди приходить багато сильних красивих хлопців, і ти їм дуже подобаєшся. Чи не буде кращим хтось із них?
— Але я хочу Джо, — впевнено відповіла Марго. — Мені подобаються історії.
Вона й зробила по-своєму.
Усе це відбувалося років за сорок до цих подій, і за цей час Марго та Джо створили велику сім'ю. За двадцять років у них народилося дванадцять дужих дівчат. Усі успадкували густе каштанове волосся та міцні ноги Марго. Вони виросли в огрядних молодиць із життєрадісними усмішками та добрим гумором. Тепер усі були заміжні. Одна трохи товща, а інша трохи стрункіша, одна трохи вища, а інша трохи нижча, в однієї волосся трохи темніше, а в іншої — трохи світліше, та в усіх інших ознаках вони були такі схожі, що завсідники їх не розрізняли, а коли дівчата приходили допомогти в часи найбільшої завантаженості, їх усіх скопом кликали Маленька Марго. Після народження всіх цих дочок у сім'ї Марго та Джо настало затишшя. Вони вже було подумали, що час дітонародження минув, аж тут сталася остання вагітність, що принесла їм Джонатана, їхнього єдиного сина.
Джонатан був зовсім не схожий на інших дітей. Він мав коротку шию, геть кругле обличчя, мигдальні, надміру зсунуті вгору очі, тендітні вушка та носик, а ще язик, що здавався надто великим для постійно розтягнутого в усмішці рота. Поки Джонатан зростав, ставало зрозуміло, що хлопець відрізняється від інших не тільки зовнішністю. Тепер йому було п'ятнадцять. І якщо інші хлопці його віку з нетерпінням чекали дорослішання, Джонатан погідно вважав, що увесь час житиме при шинку з матір'ю та батьком, і нічого іншого собі не бажав.
Марго все ще була міцною та симпатичною жінкою, а Джо посивів, хоча брови його залишилися такими само чорнявими. Тепер йому було шістдесят — дуже похилий вік як на одного з Бліссів. Люди вважали, що таке довголіття забезпечила йому безкінечна турбота Марго. Останніми роками він інколи слабшав так, що не покидав ліжка два чи три дні поспіль — лежав із заплющеними очима. Ні, Джо не спав; у ці періоди він мандрував місцями за межами сну. Марго спокійно сприймала такі його провалля. Вона підгримувала вогонь, щоб повітря в кімнаті було сухим, вливала йому до рота охолоджений бульйон, розчісувала волосся і пригладжувала брови. Іншим людям кортіло побачити його, так хистко підвішеного від одного вологого вдиху до наступного, та Марго ставала їм напереріз. «Не хвилюйтеся, все з ним буде гаразд», — казала вона в такі миті. І так і було. Зрештою, він же був із Бліссів. Річка просочилася в нього і затопила його легені.