Розмита фігура у задовгому кожусі та низько насунутому капелюсі крадькома з'явилася з заднього двору шинку, прослизнула вздовж стіни, пройшла повз вікно і зупинилася перед дверима. Почувся тихий тріск, коли чоловік нишком торкнувся ручки. Засув надійно захищав двері. Деінде, може, було б і не зачинено, але ж шинок, у якому так багато барил чистої спокуси, вночі має бути замкнений. Тож чоловік повернувся до вікна. Не знаючи, що за ним спостерігають, він обмацував віконну раму. Фіаско. Марго не дурепа. Вона була жінкою такого розуму, що не забувала не тільки повернути ключ у замку після закриття, але й щоліта наново шпаклювати вікна, вчасно фарбувати, щоб рами не погнили, та вставляти розбиті шибки. З-під низьких крисів капелюха почулося роздратоване пхекання. Чоловік зупинився і в його очах промайнула думка. Але це тривало недовго. Бо надто холодно було, щоб думка затрималася. Він обернувся й елегантно покрокував геть. Попри темряву, точно знав, куди ступати, уникав колій, обминав каменюки, натрапив на міст, перейшов його, а на іншому боці зійшов зі стежки і розчинився серед дерев.
Тривалий час по тому, як непроханий гість зник із поля зору, кішка слідкувала за ним на слух. Ковзання гілочки по вовняному кожуху, дотик підошов до промерзлої землі, пурхання потривожених лісових мешканців… аж поки, зрештою, нічого.
Отже, після цієї неможливої події та першої години збентеження і здивування з «Лебедя» у різні боки розійшлися люди. Почалися перші оповіді. Та, врешті-решт, коли ще було темно, усі ці люди опинились у своїх ліжках, й історія, немов осад, відстоювалась у голові кожного з них — свідків, оповідачів, слухачів. Єдиний, хто не спав — сама дитина, яка, перебуваючи у серці історії, легенько вдихала та видихала, і вдивлялась у темряву, слухаючи звук ріки, що стрімголов текла повз.
Притоки
На мапі все просто. Наша річка бере початок у Трюзбері Мід і тягнеться двісті тридцять шість миль до Шуберінеса, де впадає в море. Та будь-хто, хто наважиться пройти цим маршрутом чи то в човні, чи то пішки, не може не переконатися, що, фарлонг за фарлонгом, єдність напрямку неочевидна. На цьому шляху сама ріка, здається, не надто зосереджена на досягненні свого місця призначення. Замість цього вона звивається численними петлями, марнуючи час. Зміни часто дражливі. У подорожі річка в різні моменти тримає курс на північ, південь і захід, ніби забуває про свій східний напрямок чи тимчасово відкладає його. В Ештон Кіз вона розпадається на таку величезну кількість маленьких річечок, що кожному будинку в селищі потрібний окремий місток до парадного входу; потім, поблизу Оксфорда, неквапом широко обходить місто. У рукаві у неї приховано ще багато капризних хитрощів: у деяких місцях вона притишується і тече в широкій водоймі, а потім поновлює поспіх і швидкість. У Баскоті роз'єднується на два струмки-близнюки і перетворює видовжений клапоть землі на острів, а потім об'єднує свої води в єдиний потік.
Якщо зрозуміти це з карти важко, то решта ще складніша. Почнімо з того, що ріка, яка завжди тече вперед, поширюється також і вбік. Вона зрошує поля та суходіл на обох берегах. Ріка пробирається в колодязі, й звідти її витягують, щоб прати спіднє та кип'ятити для чаю. Її всотують корені, вона подорожує вгору, від клітини до клітини, на поверхню; ріка міститься у водяному хріні, який кожен знайде у суповій тарілці чи на сирній дошці під час сільського обіду. З чайника чи супової тарілки вона потрапляє до рота, зрошує складні внутрішні біологічні мережі, кожна з яких сама собою — цілий світ, а потім, нарешті, знову вертається у землю разом із вмістом нічної посудини. В іншому місці річкова вода залишається на листях верби, що нахиляється до її поверхні. Потім, коли сходить сонце, краплинка розчиняється в повітрі, там вона непомітно мандрує і може приєднатися до хмари, безкрайнього плавучого озера, поки не проллється дощем. Це подорож Темзи, яку неможливо нанести на малу.
Але ж є ще дещо. На карті ми бачимо лише половину. Річка тепер починається не з джерела, як і історія починається не з першої сторінки. Візьмімо, наприклад, Трюзбері Мід. Пам'ятаєте ту фотографію? Ту саму, яку швидко відкинули, бо її зображення не було мальовничим? Звичайнісінький ясен на звичайнісінькому полі — так вони сказали, і саме таким це й видається, але придивіться уважніше. Бачите цю западину в землі, просто біля коренів? Бачите, що тут починається жолобок — неглибокий, вузький і непримітний, що біжить геть від дерева та й із фотографії? Бачите: тут, у заглибленні, щось відбиває світло і здається нерівними уламками срібла в сірій тіні багнистого ґрунту? Ті яскраві плями — то вода, що вперше бачить сонячне світло на своєму дуже довгому шляху. Вона виходить із-під землі, де просто під нашими ногами, у розламах і пустотах скельної породи, у печерах, тріщинах і протоках існують водні артерії — такі ж численні, звивчасті та кружні, як і на поверхні. Початок Темзи — насправді не початок. Або принаймні він здається початком тільки нам.