Коли вони одружилися, Робін мав от-от народитися. Його вклав до її утроби інший чоловік. Роберт свідомо заплющив на це очі. То було нескладно, адже він любив хлопця усім серцем. Був рішуче налаштований побудувати з Бесс сім'ю, причому не розщеплену, а цілісну, тож не міг дозволити жодному її членові лишитися на узбіччі. Любові вистачало всім. Любов тримала їх разом. Та коли він усвідомив, що злодій, який розламав й обнишпорив бюро, був його Робін, то розридався. Мод не зводила з нього очей. Що ж тепер робити? І він знайшов відповідь. Якщо любити хлопця ще дужче, все стане на свої місця. З того дня він захищав Робіна ще несамовитіше, ніж раніше.
Мод споглядала за ним, ніби питаючи: «Справді?»
Спогади про Мод раптом наповнили його очі сльозами. Одна з них впала на товсту шию Марти, повисла на рудій щетинці й скотилась у багнюку.
Армстронг витер вологу з очей рукавом. «Це безглуздо», — вилаяв він сам себе.
Марта впритул дивилася на нього з-під рудих вій.
— Але ж ти також за нею сумуєш.
Йому здалося, що її очі затуманилися.
— Скільки ж часу минуло? — він подумки порахував. — Два роки й три місяці. Багато. Хто ж її забрав, ге? Ти ж була там, Марго. Чому ти не вищала, коли вони вкрали твою матір?
Марта пильно на нього поглянула. Він роздивився вираз її писка, спробував розгадати його, та цього разу йому це не вдалося.
Армстронг саме чухав Марту на прощання, коли вона підняла підборіддя і повернула його у напрямку ріки.
— Що там?
Він сам поглянув у той бік, але не побачив і не почув нічого особливого. Утім, мало щось бути… Роберт і Марта обмінялися поглядами. Він ніколи не бачив такого виразу в її очах, але зміг зіставити його з власними відчуттями, щоб зрозуміти його значення.
— Гадаю, ти маєш рацію, Марго. Щось має статися.
Місіс Вон і річкові гобліни
У куточку ока намистинкою блищала сльоза. Око належало молодій жінці, що лежала на дні човна. Волога скупчилася там, де рожева спідка вічка поєднується із вишуканим хитромудрим устроєм сльозових протоків. Вона тремтіла в такт коливанню човна, але під захистом верхніх і нижніх вій не падала.
— Місіс Вон?
Молода жінка перетнула ріку на веслах, але потім склала їх і дозволила човнику дрейфувати до очеретяної затоки, де вона тепер і перебувала. Коли до неї долинули заклики з берега, річкова імла приглушила їхню настирливість. Слова проникали в одне вухо, виходили з іншого та просочувалися водою, тож звучали ледве голосніше, ніж думки в її голові.
«Місіс Вон… Це я», — подумала Гелена. Утім, прозвучало це як ім'я геть іншої людини. Вона уявила таку собі місіс Вон — із тою в неї не було нічого спільного. Та старша — близько тридцяти чи трохи більше, з обличчям немов із портретів, що висіли в передпокої будинку її чоловіка. Дивно було зараз думати, що лише кілька років тому вона була Геленою Ґревіл. Здавалося, що то було так давно. Про ту дівчину вона думала, немов про добре знану людину, яку ніколи більше не побачить. Гелена Ґревіл зникла назавжди.
— Надто холодно для прогулянок, місіс Вон.
Так, холодно. Гелена Вон могла перелічити різні види холоду. Холод від того, що вийшла надвір без пальта, шапки та рукавичок. Холод у повітрі, що пробирав крізь плаття до кісток, а груди, руки й ноги хапали сироти. Коли вдихаєш зимне повітря, а воно жалить ніздрі й змушує легені тремтіти. І наостанок — холод від ріки. Цей — найповільніший, йому потрібен був час, щоб дістати її крізь товсті дошки човна, але коли це вдалося, він обпікав кінчики лопаток, потилицю, груди, хребет і всі частини тіла, які торкалися деревини. Річка підштовхувала човен, витягуючи цим заколисуванням із неї тепло. Вона заплющила очі.
— Ви там? На бога, дайте відповідь!
Відповідь… Це слово витягло на поверхню спогад. Тітка Еліза говорила про відповідь. «Подумай, перш ніж давати відповідь, — торочила вона, — адже такі можливості з'являються не щодня».