Выбрать главу

І він продовжив белькотіти в такому дусі. Підшукував причини, хапався за логіку, але з кожною фразою усвідомлював, що збивається з курсу; кожне вимовлене слово вело його ще далі від того, що він насправді хотів сказати.

Поки Вон говорив, її блакитні очі спокійно роздивлялися його. Попри відсутність усмішки на обличчі жінки, він відчував певну підтримку, що прозирала у виразних зморшках навколо очей. Нарешті йому забракло слів.

— Розумію, — кивнула вона у відповідь. — Ви не хотіли турбувати мене сьогодні, а просто проходили повз і вирішили перевірити адресу…

— Точно!

Відчувши полегшення від того, що все з'ясувалось якнайкраще, він тепер чекав, що вона запропонує розпрощатись. Уже уявив, як у передпокої забирає у служниці капелюх і портфель та відкланюється. Уявив, як крокує розташованими в шаховому порядку плитами доріжки, як простягає руку до клямки на фарбованій хвіртці. Але потім помітив непохитність цих спокійних блакитних очей.

— А втім, тепер ви тут, — промовила вона.

Так. Він був тут. Вон раптом гостро відчув свою присутність. Насправді від неї вібрувала і кімната, і він сам.

— Може, сядете, містере?..

— Вон, — назвався він.

Із її очей було незрозуміло, чи впізнала вона це ім'я, та жінка продовжувала у нього вдивлятися. Він сів.

Із кришталевої карафки вона налила якоїсь прозорої рідини і поставила склянку поруч із ним. І також сіла, але в крісло, розташоване під кутом до софи. І всміхнулася із вичікуванням.

— Мені потрібна ваша допомога, — зізнався він. — Йдеться про мою дружину.

Її обличчя пом'якшило співчуття.

— Мені дуже шкода. Ви дозволите розділити з вами скорботу?

— Ні! Я мав на увазі зовсім інше!

Вон здавався роздратованим. Він і був роздратованим.

— Перепрошую, містере Вон. Але прихід незнайомця до мого будинку зазвичай означає, що хтось помер.

Вираз її обличчя не змінився; він залишився непроникним, але в ньому не було й ворожнечі. Насправді вона видавалася доброзичливою, але твердою, щоб примусити його скоріше перейти до суті справи.

Він зітхнув.

— Розумієте, ми втратили дитину.

— Втратили?

— Її забрали.

— Пробачте, містере Вон, та в англійській так багато евфемізмів на позначення смерті. Втратили, забрали… У цих слів надто багато значень. Я вже зробила помилку, коли йшлося про вашу дружину, і не хочу повторити її.

Містер Вон глитнув і подивився на свою руку, що лежала на бильці зеленого оксамитового крісла. Він пошкрябав матерію нігтем, і на ворсі утворилася смуга.

— Можливо, ви чули про цю історію. Читали про неї в газетах, а навіть якщо ні, все одно, все графство гуділо про це. Це сталося два роки тому. У Баскоті.

Пригадуючи, вона перевела погляд із нього на середину кімнати. Він потер пальцем оксамит, стираючи з ворсу смужку. Чекав від неї зізнання в тому, що їй відомо про цей випадок.

Вона знову подивилася на нього.

— Гадаю, краще буде, якщо ви самі мені розповісте.

Плечі Вона напружилися.

— Я не можу нічого додати до того, що вже відомо.

— Гм-м…

Цей звук був ані ствердним, ані заперечливим. Вона не показувала, чи згодна з ним, а чи хоче спростувати його слова. Просто дала зрозуміти, що чекає від нього подальших пояснень.

Вон не очікував, що йому випаде переказувати цю історію. Два роки по тому він був упевнений, що вона відома геть усім. Ця історія була з тих, що навдивовижу швидко поширюються навіть до найвіддаленіших куточків. Багато разів він входив до кімнати — щодо ділової зустрічі, співбесіди з новим конюхом, громадського заходу за участі місцевих фермерів, або ж визначної події в Оксфорді чи Лондоні — й усюди натикався на погляди незнайомих людей, які чули не тільки про нього, а й про цю історію. Тут він теж очікував чогось схожого, хоча й не звик до такої уваги. «Який жах», — мимрили незнайомці, потискаючи йому руку. І він поступово навчився приймати співчуття з таким виглядом, щоб усі розуміли: «Більше ані слова про це».

Коли це сталося, Вон був змушений щоразу давати безкінечні пояснення щодо тих подій. Уперше він, сполохавши служників, розповів про це градом уривчастих оскаженілих звуків, і слова вершниками мчали услід злочинцям, що вкрали його дочку. Повідав сусідам, що прийшли допомогти у пошуках, захеканими фразами, і його груди при цьому болісно здіймалися. Упродовж наступних декількох годин він переповідав це знову й знову, кожному чоловікові, жінці або дитині, зустрічаючи їх на сільських дорогах: «Мою дочку вкрали! Чи не бачили ви чужинців, що їдуть поспіхом, а з ними дворічна дівчинка?» Наступного дня він описав усе своєму банкірові, коли знімав із рахунку гроші для викупу, та полісменові, який прибув із Кріклейда. Саме тоді їм вдалося правильно відновити хід подій. Вони все ще перебували під впливом того, що сталося, але цього разу Гелена розділила з ним оповідку. Вони крокували кімнатою, сідали, підхоплювались і знову крокували, починали говорити разом, а іноді так само разом замовкали, відчуваючи брак слів. Утім, дещо з цієї оповіді він дуже хотів би забути. Гелена описувала ту мить, коли вона виявила, що дитина зникла: «Я розчинила двері й увійшла, але її там не було. Її там не було! Її там не було!» Вона зачудовано повторювала «Її там не було», крутила головою, так дивилася на стелю, ніби дочку сховали за карнизом або посадили на балку під дахом, але її ніде не було. Складалося враження, що відсутність дочки затоплює човен Гелени, затоплює їх обох, і за допомогою оповідки вони намагаються вичерпати воду. Та слова були завбільшки з яєчні шкарлупки, а навколо вирував океан відсутності, надто безмежний для таких скромних посудин. Вона черпала й черпала, та скільки б зусиль не докладала, не могла дістатися дна. Гелена раз у раз повторювала «Її там не було», і голос здавався йому надлюдським; вона тонула у своїй втраті, а його наче паралізувало, і він не міг нічого зробити, щоб її врятувати. На щастя, там був полісмен. Саме він кинув їй рятівну мотузку, за яку вона могла вхопитися. Саме він витяг її своїм наступним запитанням: