— А як же інакше?
Сірі очі вдивлялись у нього. Раптом йому здалося, що вона бачить його душу, навіть ті таємні куточки, про які він сам не підозрює. Серце в нього неприємно закалатало.
— Ви не сказали, як її звуть.
— Гелена.
— Не вашу дружину. Дочку.
Амелія. Ім'я вже готове було зірватися з язика, та він ніби проковтнув його. Груди Вона затиснув спазм. Він кашляв, хрипів, потягнувся по воду й спорожнив половину склянки. Спробував подихати, щоб перевірити, чи пройшов тиск у грудях.
— Чому? — спитав він. — Чому ви не хочете мені допомогти?
— Я хочу вам допомогти. Вам потрібна допомога. Ви вже ледве витримуєте. Але те, про що ви мене просите, по-перше, неможливо, а по-Друге, ні до чого доброго не призведе.
Він підвівся і сердито відмахнувся. Якусь мить відчував, що готовий накрити обличчя долонями і розридатись. Відтак похитав головою.
— Тоді я піду.
Вона також встала.
— Якщо захочете повернутись, я буду вам рада.
— Навіщо мені вертатися? Ви нічого не можете для мене зробити. Ви ясно дали це зрозуміти.
— Я висловилася дещо інакше. Перш ніж піти, освіжіться, якщо хочете. Ось там вода і чистий рушник.
Коли вона пішла, він плеснув на обличчя водою, зарився носом у м'який рушник, і від того йому несподівано покращало. За пів години відходив потяг. Він саме на нього встигав.
Поспішно крокуючи вулицею, Ентоні Вон картав себе за нерозсудливість. А що, як та жінка пристала б на його пропозицію? А якби він привіз туди Гелену, і про це пішов би поголос? Дружині того чоловіка це, може, й допомогло, а от Гелені… Вона не така, як інші.
На платформі в очікуванні поїзда юрбились інші пасажири. Він тримався окремо від них. Не хотів, щоб хтось його впізнав. Він завжди намагався уникати пустих балачок із напівзнайомими людьми, а цікавість незнайомців, що інколи впізнавали його в обличчя, була ще гіршою.
Згідно з вокзальним годинником поїзд ось-ось мав прибути, й, очікуючи, Вон привітав себе з тим, що ледве уникнув значних неприємностей. Він не зрозумів, яку гру вона вела, коли відмовилася від грошей. Та, поза сумнівом, хотіла в той чи інший спосіб отримати з нього свій фунт плоті.[4]
Поглинутий думками про сьогоднішнє знайомство, він не одразу помітив відчуття, яке не давало спокою його розуму. Потім таки помітив, та від збентеження, викликаного незвичними подіями у будинку номер 17, йому знадобилося трохи часу, щоб відокремити це нове відчуття від недавніх дивних переживань. Та коли це вдалося, він нарешті впізнав його — то було очікування. Вон потряс головою, щоб скинути з себе це марення. У нього був важкий день, а тепер він чекав на потяг, який от-от мав прибути. Оце й усе.
Прибув поїзд; Вон зайшов у вагон, знайшов порожнє купе першого класу й умостився біля вікна. Відчуття очікування, що охопило ще на платформі, здається, не збиралося його покидати. Насправді, коли потяг виїхав із Оксфорда, і він подивився туди, де за густою темною імлою ховалася ріка, це передчуття посилилося. Стукіт коліс об рейки підказав його втомленому мозку слова. Він почув їх так ясно, ніби поряд із ним їх вимовив хтось невидимий: щось має статися.
Кошмар Лілі
На протилежному від пишного будинку Вонів березі, на пів милі униз течією, був клаптик землі, надто вологий навіть для вирощування водяного хріну. На деякій відстані від річки там росли три дуби; їхнє коріння жадібно всотувало воду з вологого ґрунту, але всі їхні жолуді, що падали ближче до річки, згнивали перш ніж встигали прорости. То було забуте богом місце, де тільки цуценят топити, але, вочевидь, у минулому ріка тут була більш погідною, бо хтось колись збудував тут котедж, точнісінько між дубами та рікою.
Ця опецькувата хатка з мохастого каменю мала дві кімнати, двоє вікон і двері. Спальні не було, але з кухні вели сходи до платформи під стелею, де можна було розмістити солом'яний матрац. Одним боком це ложе сусідило з димарем, тож при запаленій печі сплячий мав змогу зігріти голову чи ноги. То було жалюгідне житло, і порожнім воно стояло частіше, ніж орендованим. Наважитися жити в холоді й вогкості могли тільки відчайдухи. Для власної назви цей будиночок був наче замалий, але, як не дивно, він мав їх аж дві. Офіційно називався Болотний котедж, але з давніх-давен був усім відомий як Притулок кошикаря. Колись давно його винаймав один кошикар, він прожив там чи то десять, чи то тридцять років, залежно від того, хто оповідав цю побрехеньку. Влітку він збирав очерет, а цілу зиму плів кошики, й усі купували їх саме в нього, бо товар був якісний, та й ціну чоловік не гилив. Не мав ані дітей, які могли б його розчарувати, ані жінки, яка могла б його пиляти, ані коханої, яка могла б розбити йому серце. Він був мовчазний, та не відлюдько, приязно вітався з усіма і ніколи ні з ким не сварився. Боргів не робив. Гріхів — чи то явних, чи то таємних — у нього теж не було. Втім, одного ранку він попрямував просто у річку з набитими камінням кишенями. Коли тіло виплило біля якоїсь баржі й чекало, поки його витягнуть на пристань, люди зайшли до його домівки. Там вони побачили картоплю в кам'яній мисці та сир. Глечик був наповнений сидром, а на камінній поличці стояла наполовину повна тютюнова бляшанка. Його кончина спантеличила всіх. Він мав роботу, їжу й утіху — чого ще бажати людині? То була страшна загадка, і лише за одну ніч Болотний котедж перейменували на Притулок кошикаря.
4
Натяк на комедію В. Шекспіра «Венеціанський купець», у якій купець Антоніо позичив у лихваря Шейлока гроші під заставу фунта власної плоті.