Там вона запалила вогонь, з'їла трохи сиру та яблуко. Обдивилася свічку, від якої залишилася калюжка розтопленого воску й зламаний ґніт, і вирішила поки що обійтися без неї. Поряд із комином стояв стілець із провислим сідалом і різнобарвними латками на оббивці, й вона втомлено опустилася на нього. Була виснажена, та напружені нерви не давали їй змоги розслабитися. Чи з'явиться він цієї ночі? Минулої ночі вона вже його бачила, то, може, й не прийде, але ніколи не передбачиш. Лілі сиділа приблизно годину, прислуховуючись, чи раптом хтось крокує за дверима. Але поволі її повіки стали важчати, вона закуняла й провалилась у сон.
Тепер ріка дихала складною сумішшю пахощів, яка проникала у будиночок крізь шпарину під дверима. Раптом Лілі повела носом. Цей аромат мав землисту основу з відчутними нотками трави, очерету й осоки. Ще до нього примішувався запах сирого каменю. І щось темне, буре, гниле.
І тут річка видихнула дитину. Вона поволі вплила до будиночка, вся сіра й холодна.
Уві сні Лілі насупилася, а її дихання збилося.
Знебарвлене волосся дівчинки прилипло до голови та плечей, а її одяг був кольору брудної піни, що збирається біля краю берега. З неї стікала вода; вода стікала з волосся на плаття, а з плаття на підлогу. Текла і текла.
Лілі задушливо квокнула від жаху.
Кап-кап-кап... Вода все не закінчувалася; вона текла б цілу вічність; вона текла б, допоки річка не обміліла. Аж тут дитина спрямувала злий погляд на жінку, що спала на стільці, й — поволі, поволі — підняла зіткану з туману руку і вказала на неї.
Лілі здригнулась і прокинулася…
Річкове дитя зникло.
Декілька секунд Лілі збентежено вдивлялась у те місце, де щойно плавала в повітрі дівчинка.
— Ох, — видихнула вона. — Ох! Ох!
Притиснула долоні до обличчя, ніби намагаючись сховатися від привида, та водночас підглядала крізь пальці, чи насправді дівчинка щезла.
Минуло трохи часу, та легше їй не ставало. Вона відчувала, що дівчинка все ще розлючена. Якби ж вона побула тут трохи довше, щоб Лілі могла з нею заговорити. Розповісти, що їй дуже шкода. Розказати, що вона віддала б усе, кинула б усе, зробила би будь-що… Але перш ніж Лілі нарешті змогла опанувати свій язик, дівчинка вже зникла.
Усе ще налякана, Лілі нахилилася до підлогових дошок, над якими кружляла дівчинка. У тьмяному світлі вона змогла розпізнати на них лише темні плями. Підвелася зі стільця і зачовгала по підлозі. Простягнула руку і торкнулася пальцями темних плям.
Підлога була мокра.
Лілі молитовно склала руки.
— Допоможи мені вибратися з трясовини, щоб вона мене не поглинула. Витягни мене з водних глибин. Не дай повені затопити мене, і не дай безодні утягнути.
Вона поспіхом повторювала ці слова, допоки не вирівнялося дихання, а тоді з важкістю підвелася на ноги й завершила:
— Амінь.
Утім, їй досі було тривожно, і не через цей моторошний візит. Чи то ріка готувалася до повені? Вона підійшла до вікна. Темний блиск води не посунувся ближче до будинку.
Тоді це він. Невже прийде? Вона на мить виглянула надвір, нашорошивши вуха, прислуховуючись до звуків. Нічого.
Це було пов'язано з чимось іншим.
Із чим же?
Відповідь на це питання була вимовлена голосом, таким схожим на голос її мами, що Лілі на мить завмерла, аж тут зрозуміла, що то її голос:
— Щось має статися.
Містер Армстронг у Бемптоні
«Щось має статися», — подумалося їм усім. І невдовзі у редкотському «Лебеді» щось таки сталося.
Що ж тепер?
Наступного після найдовшої ночі ранку стукіт підков на бруківці повідомив про приїзд вершника до селища Бемптон. Ті нечисленні мешканці села, яким пощастило в ту ранню годину бути надворі, презирливо пхикали й закочували очі. Хто ж той дурень, що чвалом несеться тутешніми вузькими вуличками? Коли вершник і кінь нарешті показались, у селян побільшало цікавості. То не місцевий шибайголова; їздець був чужинцем, ба більше — темношкірим. Обличчя мав похмуре, а пара, яку він видихав цього морозного ранку, робила його вигляд ще загрозливішим. Коли вершник уповільнився, то варто було селянам на нього поглянути, як вони одразу заскакували до власних домівок і міцно зачиняли за собою двері.
Робертові Армстронгу було не звикати до враження, яке він справляв на інших. Незнайомці завжди спочатку боялися його. Завдяки чорному кольору шкіри він усюди був чужим, а його зріст і міць, що стали б окрасою будь-якого білого чоловіка, відлякували людей ще дужче. Насправді ж, як чудово розуміли інші живі істоти, душу мав напрочуд добру. Візьміть, наприклад, Фліт. Казали, що вона надто дика, таку не приборкаєш, тож він її купив майже на дурничку, і вже за пів години після того, як надів на неї сідло, вони стали найкращими друзяками. А ще ж кішка. Кощаве безвухе створіння, що одного зимового ранку заявилося до його комори, шипіло та кидало розлючені погляди на всіх і кожного, а тепер біжить до нього через двір, задерши хвоста, і нявчить, щоб їй почухали підборіддя. Навіть божі корівки, що влітку обсідали його обличчя, знали, що Армстронг може лиш зморщити носа, якщо вони вже надто йому дошкулятимуть. Жодна дика чи свійська тварина не відчувала перед ним страху, але ж люди — то зовсім інша справа.