Та коли Армстронг стиснув кобилу острогами й погалопував у бік Редкоту, старий похитав головою й закопилив губи. Учора ввечері він втратив на боях півнів свій тижневий заробіток, та все-таки декому було значно гірше, ніж йому.
Три претензії
Ліч, Черн і Коли спочатку течуть власними маршрутами, а вже потім об'єднують води у Темзі. Так само Вони, Армстронги та Лілі Вайт жили своїм життям, поки не стали частиною цієї історії. Та все-таки це сталося, і тепер вони нарешті зіллють власні життєві потоки в одну ріку.
Поки світ ще був занурений у темряву, хтось прямував берегом проти течії: закутана у кожух опецькувата фігура, вихекуючи пару, поспішала у бік Редкотського моста.
Біля моста вона зупинилася.
Зазвичай люди роблять зупинку на середині моста. Це так природно, що на більшості мостів, навіть на відносно нових, які налічують лише декілька століть, серединка витоптана ногами людей, що барилися, вагалися, вешталися без діла і чекали там. Збагнути цього Лілі не могла. Вона зупинилася біля кам'яної опори — величезної брили, на яку спиралась уся конструкція. Інженерна справа завжди була для неї загадкою: на її думку, каміння не спроможне висіти в повітрі, тож як міст стояв і не падав, Лілі збагнути не могла. Будь-якої миті міць моста могла виявитися ілюзорною, якою, власне, вона й була. Якби у той момент їй трапилося на ньому стояти, Лілі зірвалася б униз, врізалась у воду й долучилася би до померлих душ на дні. Коли можна, вона всіляко уникала мостів, та інколи конче було потрібно перейти ріку. Лілі підхопила край спідниці, глибоко вдихнула і, важко тупаючи, квапливо закрокувала вперед.
Хтось загупав у двері, й першою на цей звук прокинулася Марго. Вимогливість стуку змусила її встати з ліжка, натягнути халат і піти подивитися, хто прийшов. Коли вона спускалася сходами, то думала про минулу ніч: ці спогади втратили присмак казковості та постали перед нею як дивна реальність.
Марго струснула головою, а потім відчинила двері.
— Де вона? — спитала жінка, що стояла на порозі. — Вона тут? Мені сказали, що тут…
«Це ж місіс Вайт із іншого берега ріки» — пригадала Марго.
— Заходьте, люба. Що трапилося?
— Де вона?
— Гадаю, спить. Нема куди поспішати, еге ж? Нумо, запалимо свічку.
— Тут уже є свічка, — почувся голос Рити.
Її теж розбудив шалений грюкіт, і вона стояла тепер на вході до прочанської кімнати.
— Хто там? — знервовано сіпнулася Лілі.
— Це я, Рита Сандей. А ви, гадаю, місіс Вайт? Працюєте на отця Гебґуда?
Свічка в руках у Рити замерехтіла, і Лілі почала крутити головою, оглядаючи кімнату, й тупцювати від нетерпіння.
— Маленьке дівча… — знову завела вона, та вже не так упевнено, споглядаючи за обличчями Марго та Рити.
— Я думала… Чи вона мені наснилася? Наче ні… Я, мабуть, піду.
За спиною в Рити почулися легкі кроки. То була дитинка, що терла оченята й поволі переступала ніжками.
— Ох! — скрикнула Лілі зовсім іншим голосом. — О Господи!
Навіть при світлі свічки було видно, як вона побіліла. Притиснувши руку до рота, Лілі приголомшлено вдивлялася в обличчя дівчинки.
— Енн! — скрикнула вона повним почуття голосом. — Пробач мені, Енн! Скажи, що пробачаєш мене, сестричко, люба!
Вона впала на коліна і простягнула до дитини тремтячу руку, та все-таки не насмілилася її торкнутися. — Ти повернулася! Дякувати Господу! Скажи, що пробачаєш мені…
Вона жадібно їла очима дитину, якій, здавалося, було байдуже.
— Енн? — шепотіла Лілі і благально чекала відповіді.
А відповіді не було.
— Енн? — повторила вона, тремтячи з переляку.
Дитина все одно не відповідала.
Рита і Марго обмінялися здивованими поглядами, але потім вони помітили, що жінка здригається від ридань, і Рита заспокійливо поклала руки їй на плечі.
— Місіс Вайт, — лагідно покликала вона.
— Чим це смердить? — заверещала Лілі. — Це річка, я знаю, це її запах!
— Її виловили з ріки вчора ввечері, і ми ще не мили їй волосся, бо вона була надто вже слабкою.
Лілі обернулася до дитини; на її обличчі любов змінювалася переляком.
— Дозвольте мені піти, — пробурмотіла вона. — Мені треба вийти!
Вона підвелася на тремтячих ногах, та все-таки рішуче, і на шляху до дверей мимрила якісь вибачення.
— Що ж, — неголосно зойкнула Марго. — Мені набридло шукати в цьому бодай якийсь сенс. Краще заварю чаю.
— Так, було б дуже добре.
Та Марго не пішла заварювати чай.
Принаймні не одразу.