Армстронг раптом зрозумів, що дві жінки чекають на відповідь від нього.
— Справа у тому, що я ніколи не бачив онуку на власні очі. Дочка мого сина жила у Бемптоні разом зі своєю матусею. Мені б, звісно, хотілося, щоб було інакше, але так уже склалося.
— Сімейне життя… Нелегке воно буває… — втішливо проговорила Марго. Коли минув перший переляк, вона зрозуміла, що цілком може впоратися з цим темношкірим здорованем.
На знак вдячності він вклонився.
— Учора до мене дійшли тривожні звістки, а сьогодні вранці я дізнався, що мати цієї дівчинки…
Він замовк і стривожено поглянув на дитину. Армстронг звик до зацікавлених дитячих поглядів, але ці оченята не затримувалися на темношкірому чужинцеві, а ковзали далі, далі, ніби не помічаючи його. Можливо, через сором'язливість. Котам також не подобається тривалий зоровий контакт із чужинцями — вони спочатку дивляться на тебе, а потім відводять очі. В кишені він тримав мотузочку з прив'язаним до неї пір'ячком — із кошенятами вона спрацьовувала безвідмовно. Для дівчаток у нього була припасена зроблена з кілочків лялечка із розфарбованим обличчям, одягнена у шубку з клаптиків кролячого хутра. Він витяг її і поклав дитині на коліна. Вона відчула це і глянула вниз. Її пальці схопили ляльку. Рита і Марго спостерігали за нею з тією ж пильною увагою, що й чоловік. Вони обмінялися поглядами.
— Ви розповідали про матусю бідолашної крихітки… — нагадала Марго, і поки дівчинка була зайнята лялькою, Армстронг стиха продовжив:
— Та молода жінка відійшла у кращий світ учора ввечері. Про дитину не було нічого відомо. Я спитав у першого-ліпшого перехожого, який порадив мені звернутися до вас. Утім, він, мабуть, щось наплутав, бо запевнив мене, що дівчинка потонула.
— Вона й справді потонула, — запевнила Марго. — А потім Рита принесла її сюди, і дівчинка виявилася живою.
Жінка вже перестала рахувати, скільки разів переповідала ці події, та вони все одно здавалися їй неймовірними.
Армстронг здивовано підняв брови і повернувся за поясненнями до Рити. Та зберігала спокій.
— Вона спочатку здавалася мертвою, але виявилося, що це не так, — підтвердила Рита.
Стислість такого формулювання дає змогу уникнути неймовірних подробиць краще, ніж будь-що інше, тож вона вирішила дотримуватися цієї версії. Хоч лаконічно, проте правдиво. Якщо вдатися до багатослівних пояснень, історія звучатиме геть безглуздо.
— Розумію, — промовив Армстронг, хоча геть нічого не розумів.
— Вона трохи химерна, — із сумом визнала Марго. — Усі, хто її бачить, так кажуть. Та все-таки, як не складно це пояснити, але до неї якось одразу прикипаєш душею. Минулої ночі розчулилися навіть гравійники, а їх аж ніяк не назвеш чутливими. Рито, скажи! Ґіггс уже був готовий взяти її до себе, наче приблудне цуценя. Я маю повно дітей та онуків, та залишила б її у себе, якщо їй немає куди податися. Та й Рита теж, правда, Рито?
Рита промовчала у відповідь.
— Ми й справді подумали, що чоловік, який її приніс — батько, — продовжила Марго. — Але, судячи з ваших слів…
— Як він почувається? Той містер Донт.
— Із ним усе буде добре. Його рани мають жахливіший вигляд, ніж насправді. У нього рівне дихання, а колір обличчя з кожною годиною покращується. Гадаю, він уже скоро прокинеться.
— Що ж, тоді я поїду до Оксфорда і знайду свого сина. Він буде тут до сутінок, і, гадаю, до ночі все буде узгоджено.
Армстронг надів капелюха і вийшов.
Марго заходилася готувати шинок до сьогоднішнього вечора. Поголос уже пішов, і вона очікувала на натовп. Можливо, навіть доведеться відімкнути велику літню кімнату.
Рита метушилася між дитиною та сплячим чоловіком. Інколи заходив Джо. Поки він наливав Риті чаю й поправляв фіранку так, щоб світло не турбувало сплячу людину, дівчинка не зводила з нього очей. Коли він із усім упорався і підійшов до дитини, вона простягнула до нього ручки.
— Ух! — вигукнув Джо. — Яка кумедна дівчинка! Схоже, тобі цікавий старигань Джо.
Рита поступилася йому місцем, і він сів, умостивши дівчинку в себе на колінах. Вона стала роздивлятися його обличчя знизу вгору.