Вона засміялася.
— О, Ентоні! Та що з тобою?
Вона глянула униз і взяла щось на руки, примовляючи при цьому лагідним, співочим голосом, як колись.
— Дивися — сказала вона, але не йому. — Дивися, хто тут у нас.
Тут сталася третя несподіванка.
Вона повернула дитину обличчям до нього.
— Татко прийшов!
Пробудження сплячого
Тим часом чоловік із заплямованими пальцями та понівеченим обличчям спав у прочанській кімнаті редкотського «Лебедя». Він лежав на спині, його голову підпирала подушка Марго. Чоловік не ворушився, тільки груди здіймалися й опадали.
Сон можна уявити різними способами, і жоден із них не буде цілковито точним. Ми не знаємо, як почуваємося на початку сну, адже коли доходимо до цього моменту, пам'ять уже повністю відключається. Але всі ми знаємо відчуття різкого падіння, яке передує засинанню.
Коли йому було десять, Генрі Донт побачив малюнок — ясень, корені якого занурювалися у підземну ріку, де жили русалки чи наяди, яких називали Дівами Долі. Подумки царство сну асоціювалось у нього з таким підземним потоком. Він відчував дрімоту як довгий заплив: повільно пересувався в незвично густій воді і міг без зусиль скерувати тіло у тому чи іншому напрямку, чи просто дрейфувати без будь-якої чіткої мети. Іноді його маківка ніби була дуже близько до поверхні води, і буденний світ із його хвилюваннями та радощами чатував на нього зовсім поряд. У таких випадках він прокидався з відчуттям, ніби взагалі не спав. Утім, Генрі Донт переважно легко засинав, прокидався бадьорим, інколи навіть зі щасливим відчуттям, що уві сні бачив друзів, або отримав звістку від покійної матері. Йому це навіть подобалося. А от прокидатися посеред якоїсь цікавої нічної пригоди, сліди якої одразу ж змивало хвилею повсякденності, Генрі Донту зовсім не імпонувало.
Утім, нічого такого з ним у «Лебеді» не відбувалося. Поки в ньому билося життя, на ранах нарощувалися шкоринки, а всередині черепа, що постраждав при зіткненні біля Греблі Диявола, відбувалася тонка робота, Генрі Донт усе глибше занурювався у свою підземну печеру, де було тихо й темно, наче в могилі. Він пробув там незліченну кількість часу, допоки його пам'ять не прокинулась, а в темних глибинах відчулося певне пожвавлення.
Події з минулого у хаотичному порядку пригадувалися й одразу забувалися.
Гірке відчуття розчарування після невдалого шлюбу.
Поколювання у пальцях від холоду вчора у Трюзбері-Мід, коли він вказівним пальцем перекрив струмочок, що давав початок Темзі, й чекав, поки вода не накопичиться й не переллється.
Тіло ковзає й мало не падає — він катається на ковзанах по вкритій кригою Темзі. Йому двадцять років. Того дня він зустрів свою майбутню дружину, і їхнє ковзання тривало ще багато тижнів, поки не завершилося весіллям у перший день весни.
Роззявлений від подиву рот, шок, наче удар під дих, коли побачив порожнє місце там, де була сторожка біля воріт чоловічого монастиря. Йому шість років, і він уперше збагнув, що фізичний світ може змінюватися аж так сильно.
Звук биття скла; його батько-скляр лається у дворі.
Так вміст його черепа перевіряв, чи все на місці, чи все ціле та неушкоджене.
Наостанок з'явився образ, що неабияк відрізнявся від інших. Він не підходив до жодної категорії. Цей образ не був йому незнайомим. Генрі уже бачив його раніше, навіть частіше, ніж усвідомлював. Він розпливчастий, адже Донт ніколи не зустрічав його в реальному житті, тільки у мріях. То була дитина. Його власна дитина. Та сама, яку йому не вдалося зачати від Міріам, а від іншої жінки він і не намагався. То була його майбутня дитина. Образ проплив у свідомості й почав віддалятися, викликавши у чоловіка реакцію у відповідь — він підняв руки і спробував ухопити його. Проте образ уже щез, залишивши по собі відчуття чогось цілком матеріального. Чи то була маленька дівчинка? Але ця мить уже минула.
Тепер в уяві Генрі Донта була цілком інша сцена. Незнайома та непривітна місцина, яка начебто мала до нього безпосередній стосунок. Прокляте місце. Зубчасті скелі. Глибокі тріщини в землі. Горбки, що нагадували пухирі. Тут щось сталося — але що? Війна? Землетрус?
У свідомості намітився певний просвіток, і в голові Генрі Донта ворухнулася думка. Цей пейзаж не належав до видимого світу, це щось інше… То був не візуальний образ, а радше інформація, що передавалась у його мозок… за посередництва язика... Скелі виявилися уламками зубів. Понівечена земля перетворилася на розчавлену ротову порожнину.