Прокинувся.
Він стривожено завмер. Біль у кінцівках заскочив його зненацька.
Що сталося?
Він розплющив очі — навколо була темрява. Темрява? Чи, може… він осліп?
Охоплений панікою, схопив обличчя руками, та відчув під пальцями щось чуже. Щось нечутливе та товще за шкіру вкривало його лице. Він намагався намацати край цієї маски, хотів здерти її з обличчя, та негнучкі пальці не слухалися…
Тут його затопило хвилею звуку. Голос. Жіночий.
— Містере Донт!
Він відчув, як його долоні перехопили інші руки, що виявилися несподівано сильними та не дозволили йому зірвати пов'язку з очей.
— Годі дряпатися! Вас поранено. Гадаю, все тіло затерпло. Але ви в безпеці. Це редкотський шинок «Лебідь». Із вами стався нещасний випадок. Ви щось про це пам'ятаєте?
Його розум одразу ж підібрав слово у відповідь, але воно заплуталося у місиві рота, і коли нарешті було вимовлене, він його не впізнав. Друга спроба виявилася вдалішою:
— Очі!
— Ваші очі опухли. Ви отримали тяжку травму голови. Та коли набряк щезне, до вас повернеться чудовий зір.
Володарка голосу прибрала його руки від обличчя. Він почув звук наливання якоїсь рідини, та вуха не могли підказати, якого вона була кольору, або з чого зроблена карафа, або якого розміру склянка. Відчув невеличкий нахил, який утворюється, коли людина сідає на краєчок ліжка, але не міг сказати, що то за людина. Світ раптом виявився абсолютно незнайомим, і він одразу ж у ньому розгубився.
— Очі!
Жінка знову взяла його за руку.
— Це ж лише набряк. Хай трохи зменшиться, тоді й зір до вас повернеться. Ось, випийте. Буде трохи незручно. Як можу судити, ваші губи втратили чуттєвість, тож я вам допоможу.
Вона мала рацію. Він не відчув доторку обідка до губ, аж раптом його рот заповнило щось мокре та солодке. Донт мугикнув, даючи їй зрозуміти, що міг би ковтнути більше, та вона наполягала на невеличких ковтках, потроху.
— Ви пам'ятаєте, як прийшли сюди? — спитала жінка.
Він замислився. Пам'ять не підкорялася. На поверхні проступали якісь фрагментарні образи, які здавалися йому геть чужими. Він пробуркотів щось невпевнене.
— Та дівчинка, яку ви сюди принесли — можете сказати, хто вона?
Він почув стукіт по дерев'яній поверхні, звук, із яким прочиняють двері, й інший голос:
— Мені наче почулися голоси. Ось де вона.
Матрац відновив рівновагу, оскільки жінка, що сиділа поруч із ним, підвелася.
Він підніс руку до обличчя і, знаючи тепер, що нечутливе покриття — то його власна шкіра, намацав щось схоже на видовжений шов. То були кінчики вій, що злиплися під запаленими повіками. Він незграбно потягнув за нижнє й верхнє повіко. «Ні!», — скрикнула жінка, та було вже надто пізно. Світло вдарило йому по оку і він захрипів. Від болю, та ще від дечого: разом зі світлом Донт побачив образ, який приходив до нього уві сні. Дівчинка, що плила повітрям, його майбутня дитина, плід його уяви.
— То це ваша дівчинка? — спитав його новоприбулець.
«Так, — закалатало його серце. — Так, так!»
— Ні, — вимовив він.
Трагічна історія
Пияки впродовж цілого дня обговорювали події, що сталися у «Лебеді». Усі знали, що містер і місіс Вон перебувають у приватній вітальні в задній частині будинку, і що вони возз'єдналися з Амелією. Подейкували також, що той багатий негр, Армстронг із Келмскота, був тут із першими півнями, а його син мав прибути пізніше. Ім'я Робіна Армстронга лунало у кожному кутку.
Завіса у внутрішньому театрі будь-якого завсідника була відкрита, і любителі плескати язиком взялися до роботи. Сьогодні ввечері на сцені тільки четверо персонажів — містер Вон, місіс Вон, Робін Армстронг і дівчинка. Епізоди, що розігрувалися в головах багатьох пияків, підкреслено мелодраматичні. Вони були сповнені кипіння гніву, похмурих поглядів, хитруватого примруження. Слова вимовлялися то пошепки, то з невблаганною твердістю, а то й із тривожним вереском. Дівчинку вовтузили то до одних, то до інших, мов ляльку, яку вихоплюють одне в одного заздрісні діти. Один хитромудрий фермерський наймит запропонував улаштувати аукціон і пустити дівчинку з молотка, а якісь крикуни, що тимчасово перемістились у «Лебідь» із «Плуга», розмріялися, що містер Вон вихопить із внутрішньої кишені якусь зброю — револьвер або кинджал — і наскочить на містера з відвагою справжнього батька. Якийсь дотепник дав слово дитині у момент найвищої емоційної напруги: «Татку!» — вигукнула вона, простягаючи рученята до містера Армстронга і навіки руйнуючи сподівання подружжя Вонів, які одразу ж зарюмсаними кинулися один одному в обійми. Роль місіс Вон у цих оповідках головно полягала в риданні. Вона робила це то у кріслі, то просто на підлозі, а у фіналі незмінно зомлівала. Один молодий городник висунув здогадку (і дуже нею пишався) про роль непритомного чоловіка в ліжку: прокинувшись від тривалого сну і, почувши суперечки в сусідній кімнаті, він схопиться, кинеться до вітальні й, наче Соломон, проголосить, що дитину треба розрізати навпіл і віддати одну половину Вонам, а другу — Армстронгові. Це буде правильне рішення.