— Я нікому не хотіла зашкодити! Не звільняйте мене, прошу, панотче Гебґуде! Я нікому більше не завдам клопоту, обіцяю.
Утім, це не розвіяло стурбованість пастора.
— Гадаю, я маю розуміти, що та дівчинка вам не сестра? Тобто вважатимемо цей випадок непорозумінням?
Його губи здригнулись у непевній усмішці, яка одразу стала щирою, коли вона кивнула у відповідь.
Лілі не любила брехати. Їй випадало це робити багато разів, але вона так і не призвичаїлася, не навчилася обманювати добре, але найголовніше — їй це не подобалося. Брехати в себе вдома — то одне, але тут, в обійсті пастора… Хоч це й не Божий дім, та все-таки помешкання священника, який іде одразу після Бога, тож обманювати тут — значно гірша провина. Вона не бажала втратити роботу… Вагалася між правдою та брехнею, будучи не в змозі оцінити небезпеку того й іншого. Але врешті її природа взяла гору.
— Вона справді моя сестра.
Лілі потупила очі. З-під краю спідниці виглядали носаки сірих пантофлів. Її очі сповнилися сльозами, і Лілі втерла їх долонею.
— Вона моя єдина сестра. Її звати Енн. Я знаю, що це вона, отче Гебґуд.
На місце втертих сліз одразу набігли нові, й цей потік уже було не втерти. Вони падали і лишали темні ляпки на носаках сірих пантофлів.
— Ну що ж ви, ну заспокойтеся, місіс Вайт, — заметушився пастор. — Може, сядете?
Лілі похитала головою. Вона ніколи в житті не дозволила собі присісти в будинку священника. Лілі працювала тут, постійно перебуваючи то на ногах, то на колінах — тягала, носила, мила та терла, і все це давало їй відчуття належності до цього місця. Якби вона сіла, то зрівнялася б зі звичайними парафіянами, що приходили до панотця по допомогу.
— Ні, — прошепотіла Лілі. — Ні, дякую.
— Тоді я постою разом із вами.
Священник підвівся й вийшов із-за стола, задумливо дивлячись на неї.
— Нумо, подумаймо про це разом. Кажуть, одна голова — добре, а дві — краще. Для початку — скільки вам років, місіс Вайт?
Лілі збентежено глянула на нього.
— Я… Я точно не знаю… Колись мені було тридцять із чимось… Але то було декілька років тому. Напевне, тепер мені вже сорок із чимось.
— Гм. А скільки років тій дівчинці з «Лебедя»?
— Чотири.
— Ви ніби дуже у цьому впевнені.
— Бо так і є.
Пастор здригнувся.
— Припустімо, що вам зараз сорок чотири, місіс Вайт. Ми у цьому не впевнені, але ви кажете, що вам уже перевалило за сорок, тож сорок чотири — цілком симпатичне число. Ви згодні? Як аргумент?
Вона кивнула, не розуміючи, яке це має значення.
— Різниця між чотирма і сорока чотирма складає сорок років, місіс Вайт.
Вона замислилася.
— У якому віці мати народила вас?
Лілі зробила крок назад.
— Вона взагалі жива, ваша мати?
Лілі затремтіла.
— Підемо іншим шляхом. Коли ви востаннє бачили свою матір? Нещодавно? Чи давно?
— Давно, — прошепотіла вона.
Священник, ще раз зайшовши у безвихідь, вирішив спробувати інакше.
— Припустімо, що мати народила вас у шістнадцять. Цю дівчинку вона народила б сорок років по тому, у віці п'ятдесяти шести років. На дюжину років старшою, ніж ви зараз.
Ділі блимнула, не в змозі зрозуміти, до чого тут усі ці числа.
— Ви розумієте, що я намагаюся пояснити за допомогою цих обчислень, місіс Вайт? Та дівчинка просто не може бути вашою сестрою. Шанси, що ваша мати народила доньок із такою величезною різницею у віці навіть не мізерні — вони взагалі відсутні.
Лілі втупила погляд у свої пантофлі.
— А як щодо вашого батька? Скільки йому років?
Жінка затремтіла.
— Він помер. Багато років тому.
— Що ж. Подивимося тоді, як усе складається. Ваша мати аж ніяк не могла привести цю дівчинку в світ. Вона для того надто стара. Ваш батько давно помер, тож також ніяк не міг дати їй життя. Отже, вона вам не сестра.
Лілі глянула на плями на своїх пантофлях.
— Вона моя сестра.
Пастор зітхнув й озирнув кімнату в пошуках чогось, що могло б підкріпити його слова. Та побачив тільки недописаний текст на письмовому столі.
— Вам відомо, що дитина відправилася до Баскот-Лоджа разом із містером і місіс Вон?
— Так.
— Якщо ви й далі називатимете її своєю сестрою, нічим хорошим це не скінчиться. Насамперед для самої дівчинки. Подумайте про це.
Лілі пригадала червоні ковдри і смугасті льодяники. Вона підвела голову.
— Я знаю. Рада, що вона там. Подружжя Вонів подбає про Енн краще, ніж я.
— Про Амелію, — м'яко виправив він її. — Ця дівчинка — їхня дочка, яку вони втратили два роки тому.