Лілі кліпнула.
— Я не проти, нехай звуть, як хочуть, — відповіла вона. — Не завдаватиму клопоту. Ні їм, ні їй.
— Добре, — промовив усе ще насуплений священник. — Добре.
Бесіда наче була вичерпана.
— Ви мене звільните, отче?
— Звільню? Боже милосердний, звісно, ні!
Вона притиснула долоні до серця і нахилила голову, бо для повноцінного реверансу в неї надто сильно тремтіли коліна.
— Дякую, отче! То я тоді почну прати?
Він знову всівся за стіл і занурився у свої папірці.
— Прати? Так, звісно, місіс Вайт…
Коли вона все випрала (а ще випрасувала простирадла, застелила ліжко, вимила підлогу, витрусила килимки, відтерла кахлі, наносила дров, вимела попіл із коминів, розправила штори, збила подушки, пройшлася пір'яною мітелкою по всіх картинах і дзеркалах, натерла усі крани до блиску оцтом, приготувала вечерю, накрила на стіл, помила посуд, почистила плиту, залишивши після себе чисту й охайну кухню), Лілі знову постукала у двері кабінету.
Пастор відрахував їй у руку денний заробіток. Вона взяла собі декілька монеток. Решту, як і завжди, повернула йому. Він потягнув на себе шухляду стола, взяв звідти бляшанку, де зберігав її заощадження, відкрив її й дістав згорнутий папірець. На ньому священник вів записи, сутність яких колись давно, ще на самому початку, пояснив Лілі: дата, розмір внеску і новий підсумок її заощаджень.
— Тут уже зібралася доволі кругленька сума, місіс Вайт. Вона кивнула й видавила з себе знервовану усмішку.
— Може, витратите щось на себе? Придбаєте пару рукавичок? Надворі тепер дуже зимно.
Вона похитала головою.
— Що ж, тоді дозвольте мені дещо вам підібрати… — він ненадовго вийшов із кімнати, а коли повернувся, то щось їй простягнув.
— Їх ще можна носити. Не варто їм валятися без діла, коли у вас мерзнуть руки. Беріть.
Вона взяла і потримала в руках рукавиці, сплетені з товстої зеленої вовни. У них було зовсім небагато дірок, тож зацирувати їх — легка справа. Вона вже відчувала, як тепло в них холодними ранками на березі ріки.
— Дякую, отче. Дуже люб'язно з вашого боку. Та я їх тільки загублю.
Поклала рукавиці на край письмового стола, попрощалась і пішла.
Шлях додому вздовж ріки здався їй довшим, ніж зазвичай. Їй довелося постійно зупинятися, щоб підібрати об'їдки для свиней, і кісточки на стопах відзивалися на кожну таку зупинку сильним болем. Закоцюбли руки. У дитинстві в неї були рукавички. Мати сплела їх із яскраво-червоної пряжі і з'єднала мотузочкою, яка простромлювалась у рукави, щоб не загубити. Та вони все одно пропали. Не тому, що вона їх загубила — їх у неї забрали.
До котеджу Лілі дісталася вже у присмерку. Вона перемерзла до кісток, а все, що могло в її тілі боліти, нещадно боліло. Проходячи повз нижній стовпчик, вона кинула на нього оком. Рівень води був вищим, ніж уранці. За її відсутності ріка піднялась і підло посунулася ближче до її дому.
Вона нагодувала свиней і, хоч відчувала на собі рудий погляд, не повернула голови у відповідь. Надто втомилася, щоб зважати ще й на свинячі настрої. Між вухами свиню теж не почухала, хоч тваринка порхала і рохкала, щоб привернути її увагу.
Ящики, що зранку стояли в сараї порожніми, тепер були заповнені пляшками.
Вона з тривогою наблизилася до котеджу, відчинила двері й поглянула всередину, перш ніж зайти. Жодної душі. Вона перевірила тайник за цеглиною. Жодної монетки. Отже, він був тут. І пішов.
Лілі подумала, що непогано було б запалити свічку, та коли пішла по свічник, з'ясувалося, що свічка зникла. Це ж саме сталося з хлібом і сиром, які вона берегла на вечерю.
Лілі сіла на сходинку, щоб зняти взуття. Це було нелегко. Не знявши пальта і панчіх, вона сиділа там, вдивляючись у калюжу, що натекла на підлогу з сорочки її сестри-привида, і думала.
Лілі тяжко давалися роздуми; так було завжди, ще з дитинства. Вона з тих жінок, які дозволяють життю просто тривати, і при цьому не турбують свій розум зайвими міркуваннями. Події її життя, його зміни та вихиляси відбувалися самі собою, а не внаслідок її свідомих рішень. То були примхи фортуни, помахи руки незбагненного Господа або ж нав'язані їй бажання інших людей. Будь-яка зміна вганяла її в паніку, але вона підкорялася їй без зайвих питань. Багато років Лілі сподівалася на те, що гірше вже не буде, але навіть тут помилялася. Обмірковування пережитого досвіду давалося їй нелегко. Але тепер, коли вгамувався перший шок від появи Енн, Лілі сиділа на сходах і відчувала, як у ній визріває питання.