За дверима лікар розмовляв із чоловіком, а Рита дуже вміло згортала закривавлені простирадла. Вона вже давно перестала рахувати померлих матусь.
Коли лікар повернувся до кімнати, в неї все вже було готове, тож вони пішли. Мовчки переступили поріг і вийшли на вулицю. Ступивши декілька кроків, вона промовила:
— Не хочу померти ось так.
— Я вас не засуджую, — відповів він.
У лікаря був друг, один джентльмен, який часто заходив на вечерю і залишався до ранку. Рита ніколи не питала про це. Та лікар розумів, що вона знає про любовне почуття, яке він мав до того чоловіка. Здавалося, її це анітрохи не бентежило, і поводилася Рита цілком стримано. Після кількамісячного обдумування він зробив їй несподівану пропозицію.
— Чому б вам не вийти за мене заміж? — запитав її колись у перерві між пацієнтами. — Ніякого… ну, ви зрозуміли… не буде. Та для мене це зручно, а для вас, може статися, вигідно. Пацієнтам це сподобається.
Рита обміркувала це і погодилася. Вони заручилися, але ще до весілля чоловік захворів на пневмонію й помер у надто молодому віці. В останні дні життя він покликав адвоката й дещо змінив свій заповіт. Залишив будинок і меблювання тому джентльменові, а Риті дісталася значна сума грошей, якої було досить, щоб забезпечити їй скромну незалежність. Він також заповів їй свою бібліотеку. Рита продала ті книжки, що не стосувалися медицини чи науки, решту ж спакувала й вирушила річкою проти води. Коли човен підійшов до Годстоу і пропливав повз монастир, вона поглянула на нього і раптово відчула напад гострого болю, що нагадав їй про втраченого Господа.
— Тутка? — спитав човняр, помилившись щодо емоцій на її обличчі.
— Не зупиняйтеся, — сказала вона йому.
Тож вони плили ще день, і ще ніч, допоки не дісталися Редкота. Їй сподобалося це місце.
— Ось тут, — наказала вона човняреві. — Годиться.
Рита придбала котедж, розставила книжки по полицях і сповістила найстатечніші родини місцевості про те, що має рекомендаційний лист від одного з найвидатніших лікарів Лондона. Вилікувавши декількох хворих і прийнявши з пів дюжини немовлят, вона здобула собі авторитет. Найзаможніші сім'ї бажали, щоб лише Рита супроводжувала їхній прихід у цей світ і відхід із нього, а в проміжку розв'язувала їхні проблеми зі здоров'ям. За таку роботу добре платили, тож дохід давав змогу примножити її спадок. Серед цих пацієнтів було багато тих, хто міг дозволити собі іпохондрію. Вона поблажливо ставилася до такого потурання своїм бажанням. Це давало їй змогу працювати за копійку, а то й узагалі за спасибі, з тими, хто не міг заплатити. Поза роботою вона жила досить скромно: методично читала книжки з лікаревої бібліотеки (ані подумки, ані в розмові не називала його своїм нареченим) і виготовляла ліки.
Отже, Рита прожила у Редкоті років із десять. Смерть її не лякала. За всі ці роки вона не раз піклувалася про вмираючих, була свідком їхнього відходу та вбирала небіжчиків. Смерть від хвороби, смерть у пологах, смерть від нещасного випадку. Пару разів траплялася смерть від злочинного наміру. Смерть як бажаний гість у старечому віці. Лікарня Годстоу стояла біля річки, тож, відповідно, вона дещо знала і про втоплеників.
Саме про втеплення Рита й думала, коли швидко крокувала крізь холодну темряву до повітки. Утеплення — це запросто. Щороку річка живиться декількома новими душами. Потрібно лишень перехилити зайву чарочку, зробити один квапливий крок або ж відволіктися на секундочку. Першим Ритиним утоплеником був дванадцятирічний хлопчик, на рік молодший за неї тодішню; він послизнувся, коли виспівував пісень і пустував на шлюзі. Пізніше, влітку, — гультіпака, який зробив непевний крок із човна, коли падав — отримав важкий удар у скроню, а його друзяки були надто п'яні, щоб допомогти. Одного золотого осіннього дня якийсь студент, хизуючись, стрибнув із моста у Волверкоті — вочевидь, не очікував такої глибини та течії. Річка — завжди річка, у будь-яку пору року. Були й молоді жінки, такі ж, як її мати. Бідолашні душі, налякані майбутнім у бідності та соромі, покинуті батьками та коханцями, які йшли до річки, щоб покласти усьому край. А ще ж були немовлята, небажані шматочки плоті, маленькі паростки життя, притоплені без жодного шансу вижити. Вона все це бачила.