Ісабель Альєнде
Там, за зимою
Роджерові Какрасу за несподівану любов
Серед зими я нарешті збагнув, що в мені буяє непереможне літо.
Лусія
Наприкінці грудня 2015 року зима все ще змушувала чекати на себе. Настало Різдво зі своїми надокучливими балабончиками, а люди й далі ходили в сорочках із короткими рукавами та сандаліях: одні раділи цій плутанині пір року, інших лякало глобальне потепління, а тим часом крізь шибки видніли притрушені срібною памороззю штучні ялинки, спантеличуючи бíлок і птахів. Минули три тижні нового року, і — коли вже всі й думати забули про запізнення календаря — природа раптом прокинулася від важкого осіннього сну та обрушила на місто страшну хурделицю: іншої такої ніхто не міг пригадати.
У підвальному приміщенні на проспекті Хайтс[1] — комірчині з цементу та цегли з кучугурою снігу перед входом — Лусія Мараз кляла холод. Вона мала властиву її співвітчизникам стоїчну вдачу; звикла до непередбачуваних землетрусів, повеней, цунамі й політичних катаклізмів, жінка непокоїлася, якщо в розумний строк не ставалося ніякої напасті. А проте вона не була готова до такої сибірської зими, що помилково заблукала до Брукліна. Чилійські бурі обмежуються пасмом Анд далеко на півдні, на Вогняній Землі, де континент розсипається на посічені південним вітром острови, холод проймає до кісток, а життя направду тяжке. Лусія ж була родом із Сант’яго, що незаслужено славилося сприятливим кліматом, де зима волога й холодна, а літо засушливе та спекотне. Місто притулилося серед фіолетових гір, удосвіта іноді вкритих снігом; тоді найясніше у світі світло відбивається в сліпучо-білих вершинах. Зрідка на місто падає сумне білувате, наче попіл, порохно, яке, встигнувши вкрити міський краєвид, обертається на багнюку. Первозданний сніг завжди десь далеко.
В її погано опалюваній, заглибленій на один метр у землю бруклінській конурі сніг здавався кошмарним сном. Крізь невеличкі обледенілі шибки сюди майже не пробивалося світло, і в помешканні панував морок, хоч і не щільний завдяки звисаючим зі стелі лампочкам без абажурів. Тут було лише найнеобхідніше: різнорідні старі напівполамані меблі й трохи кухонного начиння. Власника дому, Річарда Баумастера, не обходили ні оздоблення, ні затишок.
Негода почалася в п’ятницю, коли повалив густий сніг, і несамовитий вітер, наче хльоскаючи батогом, вимів майже безлюдні вулиці. Дерева гнулися до землі, і буревій повбивав птахів, які забули відлетіти або сховатися, ошукані незвичним теплом попереднього місяця. Коли прийшов час ліквідовувати наслідки негоди, сміттєвози рухалися вулицями навантажені лантухами з замерзлими горобцями. А от химерні папуги, що селилися на Бруклінському цвинтарі, пережили буревій — як можна було пересвідчитися через три дні, коли вони живі та неушкоджені з’явилися знову, дзьобаючи щось поміж могил. Від четверга телевізійні репортери з похоронними обличчями схвильованим суворим тоном, яким вони зазвичай сповіщали про терористичні акти в далеких країнах, почали прогнозувати бурю на наступний день і стихійні лиха на вихідні. У штаті Нью-Йорк оголосили надзвичайний стан, і декан факультету, де працювала Лусія, зваживши на попередження, наказав скасувати заняття. В кожному разі спроба дістатися Мангеттена стала б для жінки неабиякою пригодою.
Скориставшись несподіваним дозвіллям, того дня вона зварила здатну підняти з могили мерця касуелу — чилійську юшку, що зміцнює в нещастях дух, а під час хвороби — тіло. Лусія жила в США більше чотирьох місяців і харчувалася зазвичай в університетській кав’ярні, не маючи бажання куховарити, за винятком кількох випадків, коли робила це через ностальгію або намірившись з кимось заприязнитися. Для своєї справжньої касуели вона приготувала тривний, добре присмачений бульйон, підсмажила м’ясо з цибулею, зварила окремо зелень, картоплю та гарбуз, а на останок додала рису. Жінка використала всі наявні казани, а примітивна кухня в підвалі виглядала, наче після бомбардування, проте результат був того вартий: розвіялося відчуття самотності, яке мучило її, відколи почалася негода. Самотність, що досі приходила несподівано, мов надокучливий гість, залишилася десь у віддалених закапелках свідомості.
Того вечора, поки вітер вив знадвору, здіймаючи снігові вихори й зухвало проникаючи крізь шпарини, вона відчула той самий страх, що поймав усе її єство в дитинстві. У своїй норі Лусія почувалася в безпеці; страх перед стихією здавався абсурдним, вона не мала підстав турбувати Річарда, хоча той був єдиною людиною, до якої жінка могла звернутися за таких обставин, оскільки мешкав поверхом вище. О дев’ятій вечора потреба почути людський голос узяла гору, і вона зателефонувала.