— У твоїй душі багато років стоїть зима, а серце замкнене, Річарде. Це не життя. І той обачний чоловік, яким ти був усі ці роки, зовсім не ти. В останні дні, залишивши зручності, в яких існував, ти мав нагоду відкрити, який ти насправді. Можливо, це буде боляче, але що завгодно краще, ніж залишатися нечулим.
На заняттях з медитації, що впродовж років допомагали йому стримуватися, Річард намагався засвоїти принципи дзен, зосереджуватися на поточному моменті, розпочинати спочатку з кожним новим вдихом, проте вміння викинути все з голови й почати з чистого аркуша йому не давалося. Його життя було не послідовністю окремих епізодів, а заплутаною історією, мінливим, хаотичним, недосконалим плетивом, що ткалося щодня; Річардове сьогодні не було чистим екраном, його заповнювали óбрази, сни, спомини, сором, провина, самотність, біль — уся ця клята реальність — як пошепки сказав він Лусії тієї ночі.
— Аж раптом з’являєшся ти й дозволяєш мені тужити за моїми втратами, сміятися з власних дурощів і плакати, мов хлопчак.
— Бо вже час, Річарде. Годі копирсатися в старих бідах. Єдиний вихід з цього жахіття — любов. У рівновазі світ тримає не сила земного тяжіння, а притягальна сила любові.
— Як я міг стільки років жити самітником? Уже кілька днів запитую себе про це.
— Бо був дурний. Ти ба, який спосіб марнувати час і життя! Ти хоч здогадався, що я люблю тебе? — засміялася жінка.
— Не розумію, як ти можеш мене любити, Лусіє. Я нічим не примітний тип, ти знудишся зі мною. До того ж на мені важенний тягар моїх недоліків та упущень — справжній лантух з камінням.
— Жодних проблем. Моїх м’язів стане, щоб завдати лантух на спину й жбурнути в замерзле озеро, аби він назавжди зник разом з «Лексусом».
— Навіщо я жив, Лусіє? Перш ніж помру, я мушу взнати, навіщо я існую на цьому світі. Твоя правда, я так довго перебував начеб під дією наркозу, що, либонь, і не знаю, як розпочати нове життя.
— Якщо дозволиш, я допоможу тобі.
— Як?
— Починати треба з тіла. Давай зсунемо наші спальники й заснемо, обійнявшись. Я потребую цього так само, як і ти, Річарде. Я хочу, щоб ти обійняв мене, хочу почуватися впевненою й захищеною. Доки ми боязко блукатимемо манівцями, чекаючи, що перший крок зробить інший? Ми старі для цього, але, можливо, все ще молоді для любові.
— Ти певна, Лусіє? Я не витримаю, якщо…
— Певна? Я ні в чому не певна, Річарде!.. — урвала його жінка. — Але ми можемо спробувати. Що найгірше може нас спіткати? Страждання? Невдача?
— Не треба про це. Я не витримаю.
— Я налякала тебе… Пробач.
— Ні! Навпаки, це ти пробач, що я не відкрив тобі раніше того, що відчуваю. Це таке нове, несподіване, що я не знаю, що вдіяти, але ти набагато сильніша й чистіша за мене. Ну ж бо, іди до мене, і ми будемо кохатися.
— Евелін лише за якохось півметра від нас, а я трохи галаслива. З цим доведеться зачекати, але тим часом ми можемо пригорнутися одне до одного.
— А тобі відомо, що я подумки розмовляю з тобою, мов сновида? Що раз по раз уявляю тебе в своїх обіймах. Я вже так давно прагну тебе…
— Я тобі не вірю. Ти вперше звернув на мене увагу вчора ввечері, коли я вдерлася до твого ліжка. Доти ти не зважав на мене, — засміялася Лусія.
— Я такий радий, що ти це вчинила, зважлива чилійко, — щойно вимовив це, Річард подолав коротку відстань, що їх розділяла, й поцілував Лусію.
Вони зсунули два спальники на одне ліжко, розстебнули кожен свою «блискавку» й з несподіваним відчаєм обійнялися, вдягнені як були. От і все, що Річард зможе виразно пригадати згодом; решту чарівної ночі назавжди сховає туман. Лусія ж запевняла його, нібито пам’ятає все до найменших подробиць. У наступні дні й роки вона потроху переповідатиме їх, і щоразу це буде нова, дедалі сміливіша версія — аж до неймовірного, бо не могли ж вони стільки перевертатися, як запевняла жінка, не розбудивши Евелін. «Так усе й було, хоча ти не віриш; може, Евелін удавала, буцімто спить, і підглядала», — наполягала вона. Річард же гадав, що вони багато разів подовгу цілувалися, скинули одіж, переплетені в тісному просторі спальних мішків, безшумно вивчали одне одного напомацки, мовчазні й збуджені, наче підлітки, котрі потайки кохаються в якомусь темному закутку. Авжеж, він пам’ятав, як Лусія вмостилася на ньому і він зміг пізнати її всю обома руками, дивуючись цій гладкій гарячій шкірі, цьому ледве освітленому мерехтливою свічкою тілу, стрункішому, піддатливішому й молодшому, ніж здавалося під одягом. «Ці дівочі груди мої, Річарде, вони обійшлися мені досить дорого», — прошепотіла Лусія йому у вухо, стримуючи сміх. І це було в ній найкращим — сміх, що, ніби вода, очищав його зсередини й відносив сумніви — щораз далі.