Френк Леруа повернувся в понеділок. Вона провела ці два дні пойнята панічним страхом і — якби не обов’язок перед сином — проковтнула б усі снодійні пігулки, що мала, й покінчила б раз і назавжди з цим жалюгідним життям, — як зізналася Лусії. Чоловік повідомив про зникнення «Лексуса», щоб одержати страховку, і звинуватив у викраденні машини няньку. Він не знайшов коханки й вигадував чимало причин цього, але не подумав, що її могли вбити; про це дізнався згодом, коли знайшли тіло, а його звинуватили в злочині.
— Гадаю, Евелін знищила докази, щоб захистити Френкі й мене! — пояснила Шеріл Лусії.
— Ні, Шеріл. Вона гадала, буцімто ваш чоловік убив Кетрін у п’ятницю й подався до Флориди, щоб забезпечити собі алібі, не підозрюючи, що хтось може скористатися «Лексусом». Через холод тіло залишалося б замороженим до понеділка, коли він мав повернутися.
— Що? Евелін не знала, що це я? Тоді чому…
— Евелін взяла «Лексус», коли ви спали, щоб з’їздити до аптеки. Мій приятель, Річард Баумастер, штовхнув її автівку. Так ми вплуталися в цю історію. Евелін боялася, що після повернення ваш чоловік дізнається, що вона брала машину і бачила в багажнику труп. Ваш чоловік вселяв у неї жах.
— Тобто… Ви також не знали, що насправді сталося, — промимрила пополотніла Шеріл.
— Не знала. Я дотримувалася версії Евелін. Вона страшилася, що Френк Леруа вб’є її, щоб змусити замовкнути. А ще боялася за вас і Френкі.
— Що тепер буде зі мною? — спитала налякана власним зізнанням Шеріл.
— Нічого, Шеріл. «Лексус» лежить на дні озера, і ніхто не знає правди. Наша розмова залишиться між нами. Я переповім її тільки Річардові, він має право знати все, але немає потреби втаємничувати ще когось. Френк Леруа і без того змусив вас багато страждати.
О дев’ятій годині ранку останньої неділі травня Річард і Лусія пили в ліжку каву в товаристві Марсело та Дойш, єдиної в домі представниці котячого племені, з ким собака заприязнився. Лусія вважала, що ще рано, мовляв, яка потреба вставати вдосвіта в неділю, а Річард втішався лінощами, як приємною складовою подружнього життя. Стояла сяйлива весняна днина, і невдовзі вони мали заїхати по Джозефа Баумастера, щоб разом поснідати; вдень утрьох вони відправляться на автовокзал по Евелін, бо старий дуже хотів познайомитися з нею. Він не міг пробачити синові, що той не запросив його взяти участі в січневій одіссеї. «Як би ми впоралися з усім, коли ти на інвалідному візку, тату?» — повторював Річард, проте Джозеф сприймав синові слова як відмагання, а не причину: якщо вже прихопили чихуахуа, то могли б узяти і його.
Евелін за тридцять дві години перед тим виїхала з Маямі, де за кілька місяців, що там мешкала, почала призвичаюватися до більш-менш нормального життя. Вона все ще перебувала в Даніели, але невдовзі збиралася з’їхати й зажити самостійно; працювала доглядальницею в дитячому садку, а вечорами офіціанткою в ресторані. Річард допомагав їй, бо — як казала Лусія — треба на щось витратити гроші, перш ніж вирушити на цвинтар. Консепсьйон Монтоя, її бабуся, добре скористалася з переказів, які Евелін регулярно надсилала їй до Гватемали спершу з Брукліна, а згодом з Маямі. Стара замінила свою халупу на муровану оселю, прибудувавши ще одну кімнату, де торгувала вживаним одягом, який надсилала Міріам з Чикаго. Жінка вже не ходила на ринок продавати пиріжки, лише купувала там харчі й гомоніла з приятельками. Евелін давала бабусі шістдесят років, хоча не могла сказати, скільки їй насправді, але за ті вісім літ, що минули після загибелі онуків і від’їзду Евелін, Консепсьйон постаріла від горя — це засвідчувала пара зроблених отцем Беніто фотографій, на яких жінка постала в своєму найкращому вбранні, що носила вже тридцять років і носитиме до смерті: груба, ткана синіми й чорними нитками спідниця, розшита прийнятими в їхньому селі кольорами бавовняна індіанська сорочка, на талії — червоно-жовтогарячий пасок і барвистий головний убір.