— Чому?
— Адже ти жінка, еге ж? І розмовляєш її мовою краще за мене.
Лусія звернулася до дівчини по-іспанськи, щоб з’ясувати, звідки та і що з нею трапилося. Гостя вийшла із заціпеніння, в якому начебто перебувала, й відкинула каптур, але й далі сиділа, утупившись у підлогу. Це була не карлиця, а дуже низькоросла худюща дівчина: обличчя мала таке ж ніжне, як і руки, шкіру кольору світлої деревини й зібране на потилиці волосся. Лусія вирішила, що перед нею індіанка, яка, можливо, належала до народу майя, хоча на її обличчі не надто вирізнялися типові для цього людського племені риси: орлиний ніс, випнуті вилиці й мигдалеві очі. Річард пояснив дівчині, що та може довіряти Лусії, причому промовив це дуже голосно, бо вважав, що іноземці розуміють англійську, якщо їм кричати. Цього разу його припущення спрацювало: голосом канарки гостя уточнила, що вона з Гватемали. Дівчина так жахливо затиналася, що важко було стежити за змістом її слів. Коли договорювала фразу, ніхто вже не пам’ятав її початку.
Лусії вдалося з’ясувати, що Евелін без дозволу взяла машину своєї хазяйки, такої собі Шеріл Леруа, коли та поринула в післяобідній сон. Так само затинаючись, дівчина додала, що після того, як Річард штовхнув її автівку, вона вже не могла повернутися додому, бо їй би довелося в усьому зізнатися. Вона боялася не хазяйки, а хазяїна — пана Френка Леруа, чоловіка злостивого й небезпечного. Дівчина кружляла містом, силкуючись придумати якийсь вихід, в її голові роїлися різні думки. Пом’ятий багажник не зачинявся й пару разів відкривався, тож їй довелося зупинитися й перехопити його ремінцем від своєї куртки. Решту дня та частину вечора вона зупиняла машину в різних районах міста, але стояла на одному місці недовго, боячись привернути увагу, а ще через сніг, який міг заси́пати автівку. Під час однієї з таких зупинок завважила Річардову візитку і, вхопившись за неї, мов за останній шанс, поїхала до нього.
Залишивши Евелін сидіти на табуретці в кухні, Річард відвів Лусію вбік і прошепотів, що в гості не все гаразд з головою або вона наркоманка.
— Чому ти так вважаєш? — так само пошепки запитала Лусія.
— Вона навіть говорити не може.
— Ти не завважив, що вона заїка?
— Ти певна?
— Авжеж! До того ж бідолаха перелякана.
— Чим ми можемо їй зарадити? — поцікавився Річард.
— Зараз надто пізно, вже нічого не вдієш. Може, нехай залишиться тут, а завтра відвеземо її до хазяїв і пояснимо, як усе сталося. Твоя страхова компанія відшкодує збитки. Вони ні на що не нарікатимуть.
— Крім одного: Евелін узяла машину без дозволу. Вони безперечно її виженуть.
— Завтра побачимо. А зараз слід її заспокоїти, — рішуче проказала Лусія.
Допит, якому вона піддала дівчину, прояснив деякі моменти її життя в домі працедавців, подружжя Леруа. Евелін не мала чіткого графіку роботи: теоретично працювала від дев’ятої години ранку до п’ятої дня, але практично весь час проводила з хлопчиком, якого доглядала, і спала в одній кімнаті з ним, щоб бути напохваті на випадок потреби. Тобто щодня мала три звичайні зміни. Платили їй готівкою, причому, за підрахунками Лусії й Річарда, набагато менше, ніж належало: це скидалося на примусову працю або нелегальну експлуатацію, однак пояснювати щось Евелін було марною справою. Вона мала де жити й почувалася в безпеці, а це головне, — заперечила дівчина. Пані Леруа ставилася до неї дуже добре, а пан Леруа лише зрідка віддавав якісь розпорядження: зазвичай він узагалі не звертав на неї уваги. Так само неуважно ставився пан Леруа й до дружини та сина. Це був брутальний чоловік, і всі в домі, передусім дружина, тремтіли в його присутності. Якщо хазяїн дізнається, що вона взяла автівку…
— Заспокойся, дівчинко, ніхто тебе не скривдить, — мовила Лусія.
— Можеш залишитися спати тут. Справа не така серйозна, як ти гадаєш. Ми тобі допоможемо, — додав Річард.
— По-моєму, нам би не завадило чогось випити. Ти маєш у домі якийсь алкоголь, Річарде? Хоча б пиво? — запитала Лусія.
— Ти ж знаєш, що я не п’ю.
— Сподіваюсь, хоч травичка у тебе знайдеться. Це нам зарадить. Евелін помирає від утоми, а я — від холоду.
Річард подумав, що не час удавати святенника, й дістав із холодильника бляшанку з шоколадним печивом. З огляду на виразку і частий головний біль він кілька років тому одержав посвідку, що давала право купувати в медичних цілях марихуану. Вони розділили одне печиво на три частини: дві собі, а одну — для бадьорості — Евелін. Лусія хотіла була пояснити дівчині властивості лакомини, але та, ні про що не розпитуючи, довірливо її з’їла.