— Ти, либонь, голодна, Евелін? Через усю цю колотнечу ти, мабуть, не вечеряла. Треба щось підігріти, — вирішила Лусія й прочинила дверцята холодильника. — Тут нічого немає, Річарде!
— По суботах я купую харчі на тиждень, але сьогодні — через сніг і кота — не зміг.
Жінка згадала про недоїдену юшку, що стояла у неї в підвалі, але їй забракло мужності знову вийти з дому, спуститися до себе, а тоді обережно, намагаючись не перевернути казанок, повернутися слизькими сходами. Скориставшись тим дріб’язком, який знайшла на Річардовій кухні, зробила грінки з хліба, що не містив глютену, й поставила на стіл кожному по великій чашці молока без лактози; господар тим часом ходив туди-сюди по кухні й щось бурмотів, а Евелін машинально гладила по хребту Марсело.
Через сорок п’ять хвилин усі троє розслаблено витали в приємному тумані серед тепла, що йшло від запаленої пічки. Річард сидів на підлозі, притулившись спиною до стіни; Лусія вмостилася на ковдрі, поклавши голову йому на ноги. За звичайних обставин така фамільярність була б неможливою; Річард не допускав фізичного контакту, а тим паче зі своїми стегнами. Для Лусії це була перша за багато місяців нагода відчути запах і тепло чоловіка, шорсткість джинсів, що торкалися її щоки, й стару м’яку кашемірову камізельку, до якої дотикалася рукою. Жінка воліла б опинитися з ним у ліжку, але, зітхнувши, змусила себе не думати про таке; не маючи іншого виходу, як принюхуватися до нього вдягненого, Лусія, однак, дала волю уяві, живлячи давнє бажання ступити з ним на звивисту стежину чуттєвості. «У мене трохи паморочиться в голові, це, либонь, через печиво», — сяйнула думка. Евелін сиділа на єдиній у домі диванній подушці, зіщулившись, як дрібненький вершник і притуливши до себе Марсело. Шматочок печива подіяв на неї не так, як на Річарда й Лусію. Поки ті лежали з заплющеними очима, борючись зі сном, Евелін — у стані ейфорії — затинаючись, переповідала їм події свого життя. Виявилося, що англійською вона говорить краще, ніж здавалося попервах, але дівчина забувала її, коли сильно нервувала. З несподіваним красномовством вона послуговувалася тим іспано-англійським жаргоном, що зробився офіційною мовою багатьох латиноамериканців у США.
Знадвору сніг м’яко вкривав білий «Лексус». У наступні три дні, поки буревій, утомившись карати землю, розвіявся в океані, життя Лусії Мараз, Річарда Баумастера й Евелін Ортеги нерозривно переплелися.
Евелін
Зелений-зелений світ, дзижчання москітів, крики какаду, шепіт погойдуваних вітерцем тростин, невідчепні пахощі стиглих плодів, диму від хмизу й підсмажених кавових зерен, тепла волога шкіри та снів — таким пам’ятала Евелін Ортега своє невеличке село Монха Бланка дель Вальє[7]. Гарячі кольори пофарбованих мурів, кросна тутешніх мешканців, рослини й птахи, яскраві тони́, багатобарвна райдуга. І скрізь та будь-якої миті її всюдисуща бабуся, її маміта[8] Консепсьйон Монтоя — найскромніша, найпрацьовитіша і найбільш ревна католичка, як казав отець Беніто, який знав геть усе, бо був єзуїтом та ще й баском; і я пишаюсь цим! — повторював він з властивим його співвітчизникам лукавством, якого тут ніхто не міг оцінити. Отець Беніто об’їхав чимало країв й усю Гватемалу і знав, як живуть селяни, бо зрісся з ними. І не проміняв би це життя ні на яке інше. Він любив свою громаду, своє велике плем’я, як називав селян. «Гватемала — найпрекрасніша в світі країна, райський сад, виплеканий Богом і сплюндрований людьми», — казав він і додавав, що його улюблене селище — Монха Бланка дель Вальє, назва якого походить від національної квітки, найбілішої та найчистішої з усіх орхідей.
Парох був свідком убивств індіанців у вісімдесяті роки, він бачив методичні тортури, братні могили, перетворені на згарища села, вижити в яких не вдавалося навіть худобі; бачив, як солдати з забрудненими сажею обличчями, щоб їх ніхто не впізнав, придушували найменшу спробу непокори й гасили кожен спалах надії інших людей — таких самих бідняків, як і вони, аби й далі все йшло своїм звичаєм. Побачене не зробило його жорстоким, а зм’якшило серце священика. Моторошним сценам минулого він протиставив фантастичні картини країни, яку любив, нескінченне розмаїття квітів і птахів, краєвиди озер, лісів і гір, безхмарне небо. Люди ставилися до нього, як до свого, бо так воно й було. Подейкували, нібито отець Беніто залишився живий завдяки взятій у небо Богородиці, покровительці країни, — та й як іще можна було це пояснити? — адже ходили поголоски, що парох переховував партизанів, і люди чули, як він з казальниці згадував аграрну реформу; іншим відрізали язики та виривали очі й не за такі тяжкі провини. Маловіри, яких ніколи не бракує, бурмотіли, буцімто Богородиця тут ні до чого, священик, либонь, агент ЦРУ чи донощик військових або його оберігають наркобарони, але ніхто не наважувався повторити це при ньому, бо сухоребрий, наче факір, баск міг одним ударом зламати злостивцю ніс. З іншого боку, ніхто не користався таким моральним авторитетом, як цей священик з різким акцентом. «Коли він шанує Консепсьйон Монтою, мов якусь святу, то це неспроста», — міркувала Евелін, хоча сама так довго жила з бабусею, працювала й спала поряд з нею, що бачила в старій радше людину, ніж святу.
7
Букв. Біла Черниця Долини (