Андрес рвучко скочив на ноги і з розкритим чи то через страх, чи то від подиву ротом глипав на старшого брата. Грегоріо ніжно штовхнув його й боксерськими рухами загнав у куток, демонструючи татуювання на стиснутих у кулаки пальцях. Тоді наблизився до Евелін, наміряючись обійняти сестру, однак спинився, так і не доторкнувшись до неї. У банді він навчився не довіряти жінкам і зневажати їх, але його сестра була винятком. На відміну від решти, вона була доброю й чистою дівчинкою, яка ще не розвинулася в жінку. Грегоріо подумав був про небезпеки, що чатують на Евелін лише через те, що вона народилася жінкою, й радів, що зможе її захистити. Ніхто не наважиться заподіяти їй лихо, бо матиме справу з бандою й особисто з ним.
Бабуся здобулася на слово й запитала, навіщо він прийшов. Грегоріо зневажливо зміряв її поглядом і по довгій паузі відповів, що прийшов попросити, аби вона його поблагословила. «Нехай Господь мені його благословить, — пробурмотіла стара, як робила це щовечора перед сном разом з онуками, а тоді пошепки додала, — і нехай Господь мені його простить».
Із кишені широких, абияк підперезаних джинсів хлопець видобув пачку кетцалів і з гордістю простягнув бабусі цей свій перший внесок до родинного бюджету, проте Консепсьйон Монтоя відмовилася взяти гроші й попросила Грегоріо не приходити більше, бо він подає поганий приклад меншим дітям. «Стара невдячна нікчема!» — скрикнув Грегоріо й жбурнув гроші на долівку. І пішов, бурмочучи погрози; минуло чимало місяців, перш ніж хлопець знову побачив рідних. Коли Грегоріо зрідка опинявся в селі, то чекав брата й сестру на якомусь розі, ховаючись, щоб ніхто його не впізнав, відчуваючи ту саму невпевненість, що мучила його змалку. Він навчився приховувати цю невпевненість: у банді шанувалися хвалькуватість і чоловіча сила. Грегоріо перехоплював Андреса й Евелін, коли ті в гурті інших дітлахів поверталися зі школи, тягнув до якогось темного провулку, щоб дати грошей і розпитати, чи відомо їм щось, бува, про матір. Гасло банди вимагало позбутися ніжностей, одним ударом відтяти всі почуття; родина вважалася путами, тягарем, жодних споминів чи туги, треба бути мужчиною, мужчини не плачуть, не нарікають, не кохають, мужчини самі дають собі раду. Єдине, що чогось варте, — мужність; честь боронять кров’ю, повагу здобувають кров’ю. Проте Грегоріо, мов на біду, був прив’язаний до брата й сестри спогадами про прожиті разом роки. Не роздумуючи про витрати, він пообіцяв Евелін влаштувати свято на її п’ятнадцятиліття й подарував Андресові велосипед. Той кілька тижнів ховав його від бабусі, поки врешті до старої дійшли чутки, й вона змусила внука в усьому зізнатися. Консепсьйон надавала йому помордасів за те, що прийняв подарунок від бандита, й наступного дня продала велосипед на ринку.
Суміш жаху й обожнювання, які викликав Грегоріо в Андреса й Евелін, оберталася на паралізуючий страх у його присутності. Ланцюжки з хрестиками на шиї, зелені льотчицькі окуляри, американські чоботи, татуювання, що, наче висип, поширювалися по його шкірі, слава вбивці, шалене життя, байдужість до болю й смерті, його таємниці та злочини — усе зачаровувало їх. Потайки, щоб не почула бабуся, шепотілися про брата.
Консепсьйон боялася, що Андрес піде його шляхом, однак той не мав бандитської вдачі, був надто кмітливим, обачним і не любив метушні; він мріяв податися на північ і там гараздувати. Його план полягав у тому, щоб заробляти гроші в США, але жити, мов жебрак, заощаджуючи на всьому, аби забрати до себе Евелін та бабусю. Там він подбає, щоб їм добре велося. Вони поїдуть з відповідальним проводирем, який роздобуде для них паспорти з візами й довідки про щеплення проти гепатиту й тифу, які іноді вимагають ґрінґо. Житимуть разом із матір’ю в бетонному домі з водою та електрикою. Передусім треба емігрувати. Подорож через усю Мексику пішки або й на дахах вантажних вагонів була важким іспитом, доведеться мати справу з озброєними мачете нападниками й поліцаями з собаками. Впасти з потягу означало залишитися без ніг або й загинути, а ті, кому пощастило б перетнути кордон, могли померти від спраги в американській пустелі чи дістати кулю від фермерів, які полювали на мігрантів, мов на зайців. Про таке розповідали хлопці, які пускалися в мандри, а потім, депортовані, поверталися в «автобусі сліз» — голодні, виснажені, в подертому одязі, але незламні. Оговтавшись за кілька днів, вони знову рушали в путь. Він знав одного такого, який зробив вісім спроб і знову лаштувався в дорогу, проте Андресові для цього бракувало сміливості. Тож вирішив зачекати, бо матір обіцяла, щойно син закінчить школу, знайти йому проводиря, перш ніж його прикличуть до війська.