Лють поїдом їла жінку, але в якийсь момент свого життя Лена зрозуміла, що чоловік і далі ранить її, вже з могили, й власна нестяма руйнує її сильніше, ніж зрада. Тоді вона вдалася до драконівського методу: одним помахом сокири відтяла зрадливця від свого життя, порвала всі його фотографії, викинула всі його речі, перестала зустрічатися зі спільними знайомими й уникала будь-яких контактів з родиною Мараз, однак залишила за собою прізвище, бо його мали її діти.
Для Енріке й Лусії знайшлося просте пояснення: тато загинув в аварії, але життя триває, а думати про відсутніх згубно. Вони мусили перегорнути сторінку; досить було згадувати померлого в молитвах, аби його душа спочивала з миром. Лусія могла уявляти, який він був, завдяки парі чорно-білих знімків, урятованих братом, перш ніж Лена їх виявила. На них батько виглядав високим, худорлявим чоловіком з уважними очима й набріоліненим волоссям. На одній із фотографій він був ще зовсім молодий, у мундирі військово-морського училища, де спершу навчався, а згодом працював якийсь час інженером-акустиком; на іншій, зробленій через кілька років, батько був з Леною й кількамісячним Енріке на руках. Він народився в Далмації і разом зі своїми батьками хлопчиком емігрував до Чилі, як Лена й сотні інших хорватів, котрі прибули сюди як югослави й оселилися на півночі країни. З Леною познайомився на фольклорному фестивалі; та обставина, що молоді люди мали в минулому багато спільного, живила ілюзію любові, хоча вони були дуже різні. Лена — серйозною, консервативною та побожною; він — веселим, богемним і зухвалим; вона покірно підкорялася правилам, була працьовитою й ощадливою, він — лінивим і марнотратним.
Лусія росла, нічого не знаючи про батька, бо вдома на розмови про нього було накладено табу; Лена ніколи їх не забороняла, однак уникала — спохмурніла, зі стуленими губами. Діти навчилися гамувати цікавість. Лена дуже рідко згадувала чоловіка, проте в останні тижні життя могла говорити про нього й відповідати на доньчині запитання. «Від мене ти успадкувала почуття відповідальності й силу, батькові можеш подякувати за привабливість і жвавий розум, але в тебе немає його вад, а їх чимало», — мовила якось Лена.
У дитинстві Лусія сприймала відсутність батька, як зачинену кімнату, непроникні двері, за якими ховалися хтозна-які таїни. Як прочинити ці двері? Кого знайде вона в тій кімнаті? Хоч як пильно вдивлялася в чоловіка на фотографіях, не могла пов’язати себе з ним: він був чужим. Коли хтось цікавився її родиною, дівчинка, щоб уникнути можливих розпитувань, одразу робила сумне личко й казала, що тато помер. Це викликало співчуття — бідолашна була напівсиротою — і ніхто вже ні про що не питав. У душі вона заздрила Аделі, своїй кращій подрузі, єдиній доньці розлучених батьків, чий тато — лікар-трансплантолог — душі не чув за нею, а що постійно літав до США, то привозив звідти англомовних ляльок і червоні лаковані черевички точнісінько такі, як у Дороті з «Чарівника країни Оз». Лікар, лагідний веселун, возив Аделу й Лусію до чайного салону в готелі «Крійон», де частував прикрашеним кремом морозивом, до зоопарку — подивитися на тюленів, і до лісопарку — покататися верхи на конях, проте головним були не прогулянки й забавки. Найкращі миті Лусія переживала, коли на людях ішла, тримаючи за руку батька своєї подруги й удаючи, нібито вони з Аделою сестри й ділять між собою цього казкового тата. З ревністю неофітки дівчинка бажала, щоб цей досконалий чоловік узяв шлюб із мамою й зробився її вітчимом, однак небо проігнорувало це бажання, як і чимало інших.
Лена Мараз була тоді сутулуватою, довгошиєю, з визивними кольору шпинату очима, проте молодою й чарівною жінкою, до якої батько Адели так і не наважився залицятися. Її строгі костюми з чоловічими піджаками й цнотливі блузки не приховували звабливих форм, однак її поводження вимагало триматися шанобливо й зберігати дистанцію. Якби Лена тільки захотіла, то не мала б відбою від кавалерів, однак жінка з бундючністю імператриці вчепилася у своє удівство. Брехні чоловіка посіяли в ній непогамовну недовіру до всього чоловічого поріддя.
На три роки старший за сестру Енріке Мараз живив деякі ідеалізовані чи уявні спогади про батька, якими пошепки ділився з Лусією, проте з часом ця туга розвіялася. Не цікавив його й тато Адели з його американськими забавками та морозивом у готелі «Крійон». Хлопець хотів мати власного, відповідного йому батька, на якого був би схожий, коли подорослішає, якого впізнавав би в дзеркалі, дивлячись на своє лице, коли почне голитися, який пояснив би синові найважливіші речі, коли надійде його час зробитися мужчиною. Матір торочила, що він єдиний мужчина в домі, відповідальний за неї та сестру, бо обов’язок чоловіків — захищати й дбати. Якось Енріке наважився спитати, як навчитися цього, не маючи батька, й Лена сухо відповіла синові, що той мусить вимислити це сам, бо батько, якби навіть був живий, не міг служити прикладом. Хлопець нічого би від нього не навчився.