— Що ти робиш? — запитала, намагаючись приховати тривогу.
— Граю на роялі. Тобі заважають звуки?
— Я не чую рояля. Єдине, що чути в моєму підвалі — це гуркотіння кінця світу. Це звичайне явище тут, у Брукліні?
— Час від часу взимку погода псується, Лусіє.
— Мені лячно.
— Чого?
— Просто лячно, нічого конкретного. Мабуть, безглуздо просити тебе прийти й посидіти трохи зі мною. Я зварила касуелу, це така чилійська юшка.
— Вегетаріанська?
— Ні. Гаразд, не переймайся, Річарде. Добраніч.
— Добраніч.
Випила ковток піско[2] й поклала голову на подушку. Спала погано, прокидалася щопівгодини: їй снився той самий уривчастий сон, буцімто вона тоне в якійсь рідині — густій та кислій, наче йогурт.
У суботу буря шаленіла й далі, рухаючись у бік Атлантичного океану, але в Брукліні негода з дощем і снігом тривала, й Лусії не хотілося виходити з дому, бо чимало вулиць залишалися блокованими, хоча розчищати їх почали ще вдосвіта. Вона мала попереду чимало годин, щоб читати й підготуватися до лекцій на наступний тиждень. У програмі новин побачила, що буревій продовжує руйнівний шлях. Тішилася перспективою спокою, читання якогось доброго роману та відпочинку. Потім вона знайде когось, хто розчистить сніг перед її дверима. Це буде неважко: хлопчаки з сусідніх будинків уже пропонували свої послуги, щоб заробити кілька доларів. Лусія дякувала долі. Розуміла, що їй непогано ведеться в непривітній норі на проспекті Хайтс, яка зрештою була не такою й поганою.
Надвечір, дещо втомившись від затворництва, поїла юшки, поділившись нею з Марсело, своїм чихуахуа; потім обоє вмостилися на встеленому ковдрою матраці під купою пледів і приготувалися переглянути кілька серій фільму, де відбувалися моторошні вбивства. У помешканні було холодно, й Лусія мусила напнути на себе шерстяний капелюшок і рукавички.
У перші тижні, коли її ще гнітило рішення залишити Чилі, де вона принаймні могла сміятися по-іспанськи, Лусія втішалася вірою в те, що все змінюється. Будь-яке сьогоднішнє нещастя завтра стане давньою історією. Насправді сумніви недовго мучили її: була зайнята роботою, мала Марсело і встигла заприязнитися з деякими колегами по університету й сусідами; скрізь є привітні люди, і досить було тричі завітати до однієї кав’ярні, щоб її вже зустрічали там, наче рідну. Чилійське уявлення про холодність янкі виявилося міфом. Єдиним більш або менш холодним американцем, з яким вона стикалася, був Річард Баумастер, домовласник. Ну, й дідько з ним.
Ця велика занедбана кам’яниця брунатного кольору, подібна до сотень інших у Брукліні, обійшлася Річардові дуже дешево, бо він купив її у свого кращого друга, аргентинця, який раптом одержав велику спадщину й, щоб дати їй раду, повернувся на батьківщину. Через кілька років ціна цього ж, але вже більш занедбаного будинку сягала понад три мільйони доларів. Річард придбав його незадовго перед тим, як молоді професіонали з Мангеттена почали масово скуповувати й перебудовувати мальовничі житла, збільшуючи їхню ціну до непристойних сум. Колись це була територія злочинів, наркотиків та банд — ніхто не наважувався блукати тут уночі; однак у часи, коли на проспекті оселився Річард, район — попри баки зі сміттям, рахітичні дерева й завалені брухтом подвір’я — зробився одним із найомріяніших у країні. Лусія жартома порадила Річардові продати цю реліквію з рипливими сходами та розхитаними дверима, однак той був чоловіком похмурим, його природний песимізм підживлювали суворість і недоладність будинку з п’ятьма просторими порожніми кімнатами, трьома ванними, якими ніхто не користувався, зачиненою мансардою й такими високими стелями на першому поверсі, що потрібна була пожежна драбина, щоб замінити лампочку.
Річард Баумастер був керівником Лусії в Нью-Йоркському університеті, де та викладала за шестимісячним контрактом. Після закінчення семестру їй доведеться розпочати життя з чистого аркуша: знайти іншу роботу й інше місце проживання, поки визначиться її майбутнє на тривалу перспективу. Рано чи пізно вона повернеться до Чилі доживати віку, але до цього було ще далеко, й відтоді, як її дочка Даніела оселилася в Маямі, де розпочала кар’єру морського біолога — можливо, покохавши когось і плекаючи плани залишитися там назавжди — ніщо вже не кликало Лусію на батьківщину. Сподівалася добре скористатися роками здоров’я, що залишилися попереду, поки старість не підточить сили. Хотіла жити за кордоном, де щоденні виклики заповнюватимуть її думки, а серце залишатиметься більш-менш спокійним, бо в Чилі її гнітив тягар пережитого, звичок та обмежень. Там вона почувалася б самотньою бабцею, яку неминуче переслідували б марні лихі спомини, а за кордоном на неї ще могли чекати несподіванки й якісь нагоди.