Лусія прикрасила свою кімнату плакатом з Че Геварою — тому що це був братів подарунок, тому що партизан мав сексуальний вигляд і щоб подратувати матір, яка вважала його злочинцем. А ще дівчина мала кілька платівок співака й композитора Віктора Хари. Знала його пісні протесту й деякі слогани про «марксистсько-ленінський авангард робітничого класу» та «пригноблені верстви населення» за термінологією однопартійців Енріке. Вона долучалася до велелюдних маршів на захист уряду, до хрипоти співала, що «народ єдиний повіки незборимий», а через тиждень з тим самим ентузіазмом ішла з подругами на інший, такий же велелюдний мітинг, протестувати проти уряду, який за кілька днів перед тим боронила. Причина цікавила її значно менше, ніж можливість погорлати на вулиці. Її ідеологічна орієнтація залишала бажати кращого, як дорікнув сестрі Енріке, коли угледів її здаля на марші опозиції. Тоді були в моді міні-спідниці, чобітки на платформах і підмальовані чорною тушшю очі, і Лусія прийняла цю моду, а ще гіппі — діти квітів, яких деякі чилійські юнаки наслідували, танцюючи в стані наркотичного екстазу під звуки бубнів і кохаючись у парках, наче десь у Лондоні чи Каліфорнії. Лусія не дійшла до такого, бо матір ніколи б не дозволила їй сплутатися з цими, як вона казала, буколічними виродками.
Оскільки політика залишалася в країні єдиною темою, що призводила до розривів між родичами й друзями, Лена запровадила в домі закон мовчання на політичні теми, як раніше запровадила його стосовно свого чоловіка. Для Лусії, яка саме переживала період підліткової непокори, ідеальною манерою подратувати матір було згадати про Альєнде. Лена поверталася ввечері виснажена роботою, громадським транспортом, паралізованим через страйки та демонстрації вуличним рухом і вічними чергами за худющим курчам чи сигаретами, без яких не могла жити; а проте, зібравшись на силі, жінка виходила разом з сусідками бити в порожні каструлі на знак протесту проти нестатків зокрема й соціалізму взагалі. Брязкіт каструль починався поодинокими ударами на подвір’ї, до яких невдовзі долучалися інші, утворюючи один оглушливий хор, що відлунював у кварталах, мешканці яких належали до середнього та вищого класу, немов передвістя Апокаліпсису. Коли приходила додому, дочка, розчепіривши ноги, сиділа перед телевізором або теревенила по телефону, а програвач на повну потужність горлав її улюблені пісні. Лену непокоїла ця несвідома дівчина з тілом жінки й мозком курки, але набагато сильніше непокоїв Енріке. Вона боялася, що її син — один із тих запальних хлопців, які сповідували прихід до влади шляхом насильства.
Глибока криза, що розділяла країну, зробилася нестерпною. Селяни захоплювали землі й створювали на них сільськогосподарські кооперативи; банки та промислові підприємства експропріювалися; мідні копальні на півночі, які завжди перебували в руках північноамериканських компаній, були націоналізовані; нестача, мов пошесть, охопила геть усе: бракувало шприців та бинтів у лікарнях, запчастин для машин, молока для дітей — життя нагадувало стан паранойї. Власники саботували економіку, вилучали з ринку найнеобхідніші товари, а робітники у відповідь організовувалися в комітети, проганяли керівництво й заволодівали підприємствами. На центральних вулицях з’явилися пікети трудящих, які, гріючись біля вогнищ, охороняли контори й крамниці від банд правих, а в селах тим часом люди чатували день і ніч, захищаючись від колишніх власників. Обидва табори мали в своєму розпорядженні озброєних убивць. Незважаючи на клімат війни, ліві збільшили кількість голосів своїх прихильників на парламентських виборах у березні. І тоді опозиція, яка впродовж трьох років плела змови, зрозуміла, що саботажу замало, щоб повалити уряд. Слід було вдатися до зброї.
У вівторок 11 вересня 1973 року військові повстали проти уряду. Вранці Лена й Лусія почули гул ескадрилій гелікоптерів і літаків, що летіли на невеликій висоті, а визирнувши у вікно, побачили на майже порожній вулиці танки й вантажівки. Не працював жоден телеканал; на екрані весь час показували незмінне геометричне зображення сітки. Завдяки радіо дізналися, що владу взяли військові, але не розуміли, про що йдеться, аж поки через кілька годин на екрані з’явилися чотири генерали в польових мундирах; стоячи біля національного прапора, вони анонсували кінець комунізму на благословенній батьківщині й оприлюднили декрети, які населення мусило виконувати.