Було проголошено військовий стан, припинення на невизначений час роботи парламенту й скасування громадянських прав, поки славетні збройні сили відновлять законність, порядок і цінності західної християнської цивілізації. Генерали пояснили, що Сальвадор Альєнде ввів у дію план, згідно з яким підлягали ліквідації тисячі опозиціонерів, однак їм вдалося запобігти цьому безпрецедентному акту геноциду. «Що тепер буде?» — запитала Лусія стурбовано, бо нестримна радість, з якою Лена відкоркувала пляшку шампанського, щоб відзначити подію, видалася дівчині лихим передвістям, адже її брата Енріке, можливо, десь у цю мить брав розпач. «Нічого, доню, у цій країні солдати поважають конституцію, невдовзі вони призначать вибори», — озвалася Лена, яка й гадки не мала, що минуть іще понад шістнадцять років, перш ніж це станеться.
Матір і дочка залишалися вдома, поки через пару днів скасували комендантську годину; тоді вони змогли вийти ненадовго й купити харчі. Черг уже не було, і на прилавках крамниць лежали гори курчат, проте Лені вони здалися надто дорогими, й вона не купила жодного, зате запаслася сигаретами. «А де були ці курчата вчора?» — поцікавилася Лусія. «Альєнде тримав їх на своєму складі», — відповіла матір.
Вони дізналися, що президент загинув під час бомбардування урядового палацу — телебачення без кінця показувало ці кадри, й почули поголоску про трупи, що пливли за течією річкою Мапоче, яка перетинала місто, а ще про великі багаття, в яких спалювали заборонені книжки, та про тисячі підозрюваних осіб, яких у переповнених армійських вантажівках перевозили до визначених в останню хвилину імпровізованих місць ув’язнення, як-от національний стадіон, де за кілька днів перед тим відбувалися футбольні матчі. Сусіди Лусії раділи так само, як Лена, а дівчина відчувала страх. Одна підслухана мимохідь репліка відлунювала в її грудях як безпосередня погроза братові: «Цих клятих комуністів запроторять до концтаборів, а першого, хто запротестує, розстріляють, як ці нікчеми намірялися вчинити з нами».
Коли поширилася чутка, що тіло Віктора Хари з понівеченими руками кинули, немов на покару, в якийсь бідняцький квартал, Лусія кілька годин невтішно плакала. «Це все плітки, доню, перебільшення. Люди вже не знають, що вигадати, щоб ославити збройні сили, які врятували країну від пазурів комунізму. Як тобі спало на думку, що таке може статися в Чилі?» Телебачення показувало анімаційні фільми та військові оркестри, в країні було спокійно. Перший сумнів Лена відчула, коли побачила ім’я сина в одному з чорних списків, які зобов’язували означених у них осіб з’явитися до поліцейських казарм.
Через три тижні озброєні люди в цивільному, які не мали потреби називатися, вдерлися до помешкання Лени в пошуках її дітей — Енріке, звинуваченого в належності до партизанів, та Лусії як співчуваючої. Лена вже кілька місяців не мала звістки від сина, а якби й мала, не втаємничила б цих людей. Лусія через комендантську годину заночувала в подруги, і матері — попри одержані під час цього вторгнення погрози й поличники — вистачило глузду не дати себе залякати. Напрочуд спокійно вона поінформувала агентів, що син віддалився від родини, і їм нічого не відомо про нього, а дочка поїхала в туристичну подорож до Буенос-Айреса. Агенти пішли, попередивши, що вернуться по неї, якщо тільки її діти не з’являться.
Лена припустила, що телефон прослуховується, й зачекала до п’ятої ранку, коли закінчувалася комендантська година, а тоді пішла до доньчиної подруги попередити Лусію. Потім подибала до кардинала, який був близьким другом їхньої родини, перш ніж піднявся так високо небесними сходами Ватикану. Вона ніколи не просила про жодні послуги, але тепер відкинула гордість. Пригнічений ситуацією й чергами прохачів кардинал люб’язно вислухав її й домігся для Лусії притулку в посольстві Венесуели. Він порадив Лені виїхати також, перш ніж політична поліція виконає погрозу. «Я залишуся тут, ваша превелебносте. Я нікуди не поїду, не взнавши, що з моїм сином Енріке», — відповіла та. «Якщо знайдете його, прийдіть до мене, Лено, бо хлопець потребуватиме допомоги».
Річард
Річард Баумастер провів цю січневу суботню ніч, напівсидячи, притулившись до стіни: ноги в нього затерпли, бо Лусія поклала на них голову; він то прокидався, то засинав, одурілий від чарівного печива. Чоловік давно вже не почувався таким щасливим. Якість харчів, що містили марихуану, варіювалася, тож було важко визначити, скільки їх треба спожити, щоб досягти бажаного ефекту й не злетіти в повітря, мов ракета. Курити було б краще, але дим міг спричинити напад астми. Остання партія виявилася надто міцною, слід було нарізати менші шматочки. Травичка допомагала йому розслабитися після важкого робочого дня або прогнати лихі примари. Річард був чоловіком розважливим і, звичайно, не вірив у привидів. Але ті з’являлися. У світі Аніти, в якому він перебував разом з нею кілька років, життя та смерть були нерозривно пов’язані між собою, і повсюди вешталися добрі й лихі духи. Річард усвідомлював, що він алкоголік, і тому роками уникав спиртного, проте вважав себе несхильним до згубних речовин чи небезпечних пороків, якщо не вважати ґанджем пристрасть до велосипеду. Невеличкі дози марихуани, які споживав, вочевидь не належали до цієї категорії. Якби ввечері напередодні печиво не подіяло на нього так сильно, Річард, щойно погас вогонь у пічці, підвівся б і пішов до ліжка замість зустріти світанок із закляклими м’язами.