— Якою ти уявляєш свою старість? — спитала якось Лусія.
— Я вже в ній живу.
— Ні, голубе, тобі бракує ще років десять.
— Сподіваюсь, я не житиму надто довго, це було б справжнім нещастям. Найкраще померти в доброму здоров’ї, скажімо, років у сімдесят п’ять, коли тіло й мозок ще функціонуватимуть, як належить.
— Непоганий план, — в її голосі бринів сміх.
Річард казав це серйозно. У сімдесят п’ять доведеться знайти надійний спосіб покінчити з собою. У визначений час він поїде до Нового Орлеану, де опиниться серед музики, змішавшись з дивакуватими персонажами французького кварталу. Там Річард сподівався скінчити свої дні, граючи на роялі в товаристві чудових афроамериканців, які зглянуться на нього й приймуть до свого гурту, і він забудеться у ритмах труби й саксофону, оглушений африканським ентузіазмом ударної установки. А якщо це бажання надто зухвале, що ж, тоді він волів би тихо залишити цей світ, сидячи під торохтливим вентилятором у якомусь старому барі й утішаючись меланхолійною джазовою мелодією та посьорбуючи екзотичні коктейлі, байдужий до того, що станеться потім, бо в кишені у нього лежатиме убивча пігулка. Це буде його остання ніч, і він зможе дозволити собі випити кілька келишків.
— Тобі не потрібна подруга, Річарде? Жінка, яка лежала б з тобою в одному ліжку? — Лусія пустотливо підморгнула.
— У жодному разі.
Який сенс розповідати їй про Сьюзен. Цей зв’язок небагато важив і для Сьюзен, і для нього. Річард не сумнівався, що він — один із численних коханців, котрі скрашували їй невдалий шлюб, який, на його думку, давно слід було розірвати. Обоє уникали розмов на цю тему: Сьюзен мовчала, а він не розпитував. Вони були колегами, добрими приятелями; їх об’єднували чуттєва дружба й інтелектуальні зацікавлення. Їхні побачення відбувалися без ускладнень, завжди в другий четвер місяця, завжди в тому самому готелі, бо Сьюзен була такою ж скрупульозною, як і він. Одного дня на місяць їм цілком вистачало; кожен жив власним життям.
За три місяці перед тим від однієї тільки гадки про можливість опинитися на такій вечірці сам-на-сам з жінкою та ще й шукати тему для розмови і пробувати намацати ґрунт для наступного кроку в Річарда занила б виразка, однак відколи Лусія оселилася у нього в підвалі, чоловік намагався уявити діалоги з нею. Він запитував себе, чому саме з нею, коли навколо стільки поступливіших жінок, приміром сусідка, котра якось сказала, що їм варто зробитися коханцями, мовляв, живуть поруч та ще й вона час від часу доглядає його котів. Єдиним поясненням цих уявних бесід з чилійкою було те, що Річардові починала дошкуляти самотність, яку він вважав ще одним симптомом старості. Немає нічого патетичнішого за дзвяк виделки об тарілку в порожньому домі. Їсти самотньо, спати самотньо, померти самотньо. Мати подругу, як висловилася Лусія, — як би це виглядало? Куховарити для неї, чекати її надвечір, прогулюватися попідруч, спати обійнявшись, ділитися з нею думками, писати їй вірші… Це мала б бути жінка, подібна до Лусії. Зріла, статечна, розумна, весела, мудра, бо багато страждала, вона однак не чіплялася за свої страждання, як він. І до того ж була вродливою. Але разом з тим зважливою й владною. Така жінка займає забагато місця, це наче протистояти одразу цілому гарему, надто складно — ні, це кепська ідея. Річард посміхнувся на думку, який же він чванько, якщо гадає, буцімто вона згодиться з ним бути. Лусія жодного разу не натякнула, що цікавиться ним, хіба що коли зварила йому юшку, але тоді вона щойно приїхала, а він зайняв оборонну позицію чи витав у хмарах. «Я повівся, мов дурень, добре було б розпочати з нею все спочатку», — підсумував Річард.
У професійному плані чилійка викликала захват. Через тиждень після її появи в Нью-Йорку він попросив Лусію провести семінар. Для цього знадобилася велика аудиторія, бо бажаючих записалося більше, ніж вони очікували, і Річардові випало відрекомендувати її присутнім. Темою семінару були втручання ЦРУ в Латинській Америці, що призвело до повалення демократій і заміни їх на режими тоталітарного типу, яких не став би терпіти жоден громадянин США. Річард зайняв місце серед слухачів, а Лусія, не зазираючи в свої зроблені англійською мовою нотатки, говорила з акцентом, який видався йому приємним. Коли скінчила презентацію, один колега поставив перше запитання, що стосувалося досягнутого під час диктатури в Чилі економічного дива; судячи з тону його коментаря, він, вочевидь, виправдовував репресії. У Річарда волосся наїжачилося на потилиці, він насилу стримався, щоби не втрутитися, однак Лусія не потребувала захисту. Відповіла, що гадане диво розвіялося, а економічна статистика не враховувала кричущої нерівності та бідності.