У Нью-Йорку Джозеф змінив прізвище на Баумастер, що звучало цілком по-англійськи, й завдяки удаваному акценту аристократа впродовж сорока років міг виконувати твори Шекспіра. А от Хлоя так і не опанувала добре англійську, і тужливі пісні батьківщини не принесли їй успіху, але замість впасти у розпач мисткині-невдахи, жінка почала вивчати моду й зробилася годувальницею родини, оскільки театральних заробітків Джозефа ніколи не вистачало до кінця місяця. Особа з манерами знаменитої співачки, з якою Джозеф познайомився в Лісабоні, виявилася вельми практичною й працьовитою. До того ж вона була незмінною у почуттях і присвятила себе любові до чоловіка й Річарда, єдиного сина, який ріс у скромному помешканні в Бронксі[19], пещений, немов принц, захищений від світу ніжністю батьків. Згадуючи щасливе дитинство, чоловік часто запитував себе, чому він виявився не на висоті того, що йому прищеплювали змалку, чому не наслідував приклад батьків і сам виявився поганим чоловіком та батьком.
Річард зробився майже таким вродливим, як Джозеф, тільки нижчим, і не мав його непогамовного акторського темпераменту; був радше меланхоліком, як матір. Зайняті своїми справами батьки любили сина, не притлумлюючи його, і ставилися до нього з недбальством, типовим у ті часи, коли дітей ще не перетворили на проекти. Річарда це влаштовувало, бо хлопцеві давали спокій з його книжками і не вимагали чогось особливого. Вистачало добрих оцінок, добрих манер і добрих почуттів. Він проводив більше часу з батьком, ніж з матір’ю, бо Джозеф мав гнучкий розклад, а Хлоя, компаньйонка в модному магазині, зазвичай до пізнього вечора шила щось на роботі. Джозеф брав з собою сина у свої рятівні походи, як називала їх Хлоя. Вони розносили харчі та одяг, які надавали церкви й синагога, найнужденнішим родинам у Бронксі, єврейським і християнським. «Бідняка не питають, хто він і звідки, Річарде. У біді ми всі рівні», — напучав сина Джозеф. Через двадцять років він доведе це, опираючись на вулиці поліції й боронячи нелегальних мігрантів, жертв облав у Нью-Йорку.
Річард з несподіваною ніжністю подивився на Лусію. Та ще спала, і нічне забуття надавало їй уразливого й молодого вигляду. Ця жінка, яка в її віці могла б бути бабусею, нагадала Річардові його спочиваючу Аніту, його Аніту в двадцять з чимось років. Якусь мить чоловікові хотілося обхопити руками й поцілувати це обличчя, але він стримався, вражений зрадницьким поривом.
— Ну ж бо, підйом! — Річард поплескав у долоні.
Лусія розплющила очі й теж не одразу втямила, де вона й що тут робить.
— Котра година?
— Саме час починати діяти.
— Ще темно! Спершу кава. Я не можу думати без кофеїну. Тут холодно, мов на полюсі, Річарде, заради Бога, підвищ температуру, не будь таким скнарою. Де у тебе ванна?
— Скористайся тією, що на другому поверсі.
Лусія підвелася поступово: спершу стала рачки, тоді навколішки, потім сперлася руками об підлогу й стала догори задом, як навчали на заняттях йогою, й нарешті випросталася.
— Раніше я могла нахилятися. А тепер, коли розгинаюся, мене судомить. Клята старість, — пробурмотіла, чвалаючи до сходів.
«Отже не я один прямую до старості», — подумав Річард з деякою полегкістю. Він пішов готувати каву й годувати котів, а тим часом Евелін і Марсело потягалися, ніби мали ще цілий день попереду й могли гаяти час. Чоловік не став квапити дівчину, вочевидь виснажену подіями минулого дня.
Ванна на другому поверсі — чиста, якою, судячи з усього ніхто не користувався, була великою та старою, з позолоченими кранами й стояла на лев’ячих лапах. Лусія узріла в дзеркалі незнайому жінку з опухлими очима, почервонілим обличчям та білими й рожевими пасмами схожого на блазенську перуку волосся. Раніше ці пасма були морквяного кольору, але потім знебарвилися. Жінка швидко прийняла душ, за браком рушника обтерлася своєю сорочкою й пальцями пригладила волосся. Тепер їй були потрібні зубна щітка й косметичка. «Ти вже не можеш з’являтися на люди без маски й олівця для губ», — звернулася до дзеркала. Лусія плекала марнославство, мов якусь чесноту, завжди, за винятком тих місяців, коли проходила курс хіміотерапії, й так занепала духом, що Даніелі довелося змушувати її повернутися до життя. Щоранку давала собі час, щоб причепуритися, навіть коли залишалася вдома й ні з ким не бачилася. Лусія готувалася провести день, робила макіяж, вибирала вбрання, наче рицарський обладунок: то був її спосіб упевнено почуватися на людях. Її заворожували пензлики, фарби, лосьйони, рум’яна, пудра, тканини. Це був час приємної медитації. Лусія не могла обійтися без макіяжу, комп’ютера, мобілки й собаки. Комп’ютер був знаряддям праці, мобілка сполучала зі світом, передусім з Даніелою, а потреба в тварині виникла, ще коли жінка жила у Ванкувері, й тривала всі роки шлюбу з Карлосом. Її сучка Олівія померла від старості якраз тоді, коли Лусія боролася з раком. У ті часи їй довелося оплакати смерть матері, пережити розлучення, хворобу й втрату Олівії, своєї вірної подружки. Саме небо послало їй Марсело, цього чудового повірника; вони розмовляли, а потворність пса й допитливий погляд його витрішкуватих очей викликали в Лусії сміх: завдяки чихуахуа, який гавкав на мишей і привидів, їй вдавалося вихлюпнути нестерпну ніжність, що вирувала в ній, бо жінка не могла приділити її дочці, яку це засмутило б.