Лусія й Річард
Через десять хвилин Лусія застала Річарда на кухні — той робив тости, на столі стояли повний кавник і три великі чашки. Евелін повернулася з подвір’я з тремтячим від холоду собакою на руках і накинулася на каву й тости, які поставив перед нею Річард. Вона сиділа на табуретці з повним ротом така голодна й юна, що Річард зворушився. Скільки їй років? Поза сумнівом, більше, ніж могло здатися. Ймовірно, ця дівчина ровесниця його Бібі.
— Ми відвеземо тебе додому, Евелін, — сказала Лусія дівчині, коли допили каву.
— Ні! Ні, — Евелін схопилася на ноги так рвучко, що перекинула табуретку, й Марсело впав на підлогу.
— Це був легкий удар, Евелін. Не бійся. Я особисто поясню твоєму хазяїну, що сталося.
— Ідеться не лише про удар, — промимрила Евелін, змінившись з лиця.
— А про що ще? — спитав Річард.
— Ну ж бо, Евелін, чого ти така перелякана? — додала Лусія.
І тоді, затинаючись і тремтячи, дівчина сказала, що в багажнику автівки лежить труп. Їй довелося повторити це двічі, перш ніж Лусія усвідомила сенс її слів. Річардові зрозуміти їх було важче. Він розмовляв іспанською, але його коником була мелодійна португальська говірка Бразилії. Чоловік не вірив власним вухам: від цього неймовірного зізнання він похолонув. Якщо він вірно зрозумів, існувало дві можливості: або дівчина не сповна розуму і марить, або в її «Лексусі» справді лежить мрець.
— Труп, кажеш?
Понурена Евелін ствердно хитнула головою.
— Не може бути. Який труп?
— Річарде! Не будь смішним. Звісно, труп людини, який же ще, — втрутилася в розмову Лусія, сама така ошелешена, що насилу стримувала нервовий сміх.
— Як він туди потрапив? — у голосі Річарда все ще бриніла недовіра.
— Не знаю…
— Ти збила когось автівкою?
— Ні.
Збагнувши, що, можливо, їм таки доведеться мати справу з невідомим небіжчиком, Річард, як завжди в хвилини напруги, відчув раптовий напад алергії й почав чухати обома руками груди. Людина незмінних звичок і поведінки, він не був готовий до таких несподіванок. Його стабільне та обачне життя скінчилося, але Річард цього ще не знав.
— Слід зателефонувати до поліції, — вирішив він й узяв мобілку.
Юна гватемалка нажахано скрикнула й зайшлася плачем, причину якого Лусія добре розуміла — на відміну від Річарда, хоча той мав уявлення про непевність, у якій постійно жила більшість латиноамериканських мігрантів.
— Мабуть, ти не маєш документів, — озвалася Лусія. — Ми не можемо телефонувати до поліції, Річарде, щоб не вплутати дівча в халепу. Вона взяла машину без дозволу. Її можуть звинуватити в крадіжці й убивстві. Сам знаєш, поліція лютує, коли йдеться про нелегалів. Де коротко, там і рветься.
— Що коротко?
— Це метафора, Річарде.
— Як ця людина померла? Хто вона? — не вгавав той.
Евелін сказала їм, що не чіпала тіла. Вона їздила до аптеки, купила там одноразові памперси; відчинила багажник однією рукою, бо в другій тримала сумку, а коли почала заштовхувати її досередини, виявила, що в багажнику немає місця. Тоді й завважила якийсь прикритий килимом предмет, а відсунувши килим, побачила під ним скоцюрблене тіло. Дівчина так перелякалася, що заточилася й сіла на хідник просто навпроти аптеки, але за мить, стримавши зойк, який ледь не вихопився з її нутра, підхопилася на тремтячі ноги й захлопнула багажник. Поставила сумку на заднє сидіння й довго — не знати скільки, щонайменше хвилин двадцять-тридцять — просиділа в зачиненій автівці, поки врешті заспокоїлася так, що відчула, що може повертатися додому. Якби трохи пощастило, ніхто не завважив би її відсутності й не взнав, що вона брала машину, але після того, як Річард штовхнув її, це вже було неможливо приховати: на багажнику залишилася вм’ятина, і він не зачинявся.