— Я певен, що все можна пояснити.
— Поліції? У жодному разі.
— Поставимо автівку в іншому кварталі, та й по всьому.
— Її одразу знайдуть, Річарде. Щоб Евелін була в безпеці, потрібен час. Ти ж завважив, яка вона перелякана. Дівчина знає більше, ніж каже. Гадаю, вона має причину боятися цього Леруа, свого хазяїна. Евелін підозрює, що той убив жінку й тепер шукає її; він знає, що це вона взяла «Лексус», і не дасть їй утекти.
— Коли так, ми теж ризикуємо.
— Ніхто не здогадується, що дівчина з нами. Відженемо автівку подалі звідси.
— Це зробить нас співучасниками!
— Ми вже стали ними, але — якщо залагодимо все, як слід, — ніхто й не здогадається. Нас не зможуть пов’язати з цією історією та й навіть з Евелін. Сніг — благословення Боже, і ми повинні скористатися цим, поки він ітиме. Слід виїхати сьогодні ж.
— Куди?
— Звідки мені знати, Річарде. Придумай щось. Ми мусимо їхати туди, де мороз, щоб тіло не почало смердіти.
Вони повернулися до кухні, вмостилися за великим столом і, сьорбаючи каву, обговорили різні варіанти; Евелін Ортега не брала участі в розмові, а лише боязко глипала на них. Вона встигла витерти сльози, але знову начеб оніміла з покірливим видом людини, котра ніколи не була господарем своєї долі. На думку Лусії, що далі вони від’їхали б, то більше шансів мали благополучно виплутатися з цієї пригоди.
— Якось я поїхала на Ніагарський водоспад і, коли перетинала канадський кордон, ніхто не перевіряв ані документів, ані машини.
— Це було, либонь, років п’ятнадцять тому. Тепер просять пред’явити паспорт.
— Ми могли б проскочити до Канади й кинути автівку в якомусь лісі, там скрізь ліси.
— У Канаді теж можуть ідентифікувати машину, Лусіє. Це тобі не Бангладеш.
— До речі, ми мали б ідентифікувати жертву. Не можемо ж ми кинути її деінде, не взнавши принаймні, хто вона.
— А навіщо? — спантеличено спитав Річард.
— З поваги. Треба зазирнути в багажник, і краще зробити це зараз, перш ніж на вулиці з’являться люди, — вирішила Лусія.
Вони практично силоміць вивели Евелін надвір і штурханцями змусили наблизитися до автівки.
— Упізнаєш її? — спитав Річард, коли розв’язав пасок і, хоча вже розвиднювалося, освітив ліхтариком багажник.
Він тричі повторив запитання, перш ніж дівчина наважилася розплющити очі. Вона тремтіла, охоплена тим самим давнім страхом, який пойняв її на тому мосту в рідному селі, страхом, що вісім років нишком чигав на неї, але залишався таким болючим, начеб її брат Грегоріо просто зараз був там, мертвотно-блідий і закривавлений.
— Ну ж бо, Евелін. Дуже важливо знати, хто ця жінка, — наполягала Лусія.
— Панночка Кетрін, Кетрін Браун, — пробурмотіла нарешті дівчина.
Евелін
22 березня 2008 року, якраз на Велику суботу, через п’ять тижнів після смерті Грегоріо Ортеги, надійшла черга його брата й сестри. Месники скористалися з того, що стара Консепсьйон пішла до церкви готувати квіти до Великодня, й удерлися до халупи серед білого дня, просто опівдні. Упізнавані завдяки татуюванням і зухвальству, вони приїхали до села вчотирьох на двох торохтливих мотоциклах, що не могли не привернути уваги, бо люди в Монха Бланка дель Сур ходили пішки або пересувалися на велосипедах. В оселі нападники залишалися тільки вісімнадцять хвилин: їм цього вистачило. Якщо сусіди й бачили їх, ніхто не втрутився, а згодом так само ніхто не схотів дати свідчення. Те, що бандити вчинили злочин саме на страсний тиждень — священний час посту й покаяння, згадувалося потім упродовж років як найбільш непрощенний гріх.
Консепсьйон Монтоя повернулася додому близько першої години, коли сонце немилосердно пряжило, й навіть какаду замовкли у вітті. Жінку не здивувала тиша порожніх вулиць: була година післяобіднього сну, і ті, хто не відпочивали, готувалися до урочистої ходи на честь воскресіння Христа й до великої меси, яку наступного дня мав відправляти отець Беніто у фіолетовому облаченні з білим паском, а не в неохайних джинсах і вишитій у Чічікастенанго[20] поношеній епітрахилі, яку парох одягав у всі інші дні року. Засліплені вуличним світлом, очі жінки не одразу призвичаїлися до півмороку оселі й розгледіли біля дверей скуленого, мов сплячий собака, Андреса. «Що з тобою, хлопче?» — спитала, перш ніж узріла темну цівку на долівці й рану на шиї. Хрипкий зойк вихопився в неї від самісіньких ніг, роздираючи нутрощі. Стара опустилася навколішки: «Андресе, Андресіто», — а тоді згадала раптом про Евелін. Та лежала в іншому кінці кімнати — виставлене на огляд худеньке тіло, кров на обличчі, кров на ногах, кров на подертому бавовняному платтячку. Бабуся поповзла до неї, благаючи Бога, виючи, аби той зглянувся й не забрав онуки. Взяла її за плечі, почала термосити й завважила, що одна рука в нещасної неприродно звисає, пошукала бодай якусь ознаку життя, а коли не знайшла, вийшла надвір, несамовито волаючи до Пресвятої Богородиці.