Отець Беніто вручив Евелін непромокальний пластиковий конверт з її свідоцтвом про народження, копіями двох довідок — медичної та з поліції, а ще листом, у якому особисто ручався за її моральність. Хтось сказав йому, що завдяки цьому в США можна одержати притулок у статусі біженця — такий шанс видавався вельми примарним, але парох не міг його знехтувати. Крім цього отець Беніто змусив Евелін запам’ятати номери телефону матері в Чикаго та його мобілки. Обійнявши дівчинку, священик тицьнув їй кілька купюр — усе, що мав.
Прощаючись з онукою, Консепсьйон Монтоя намагалась триматися спокійно, але сльози Евелін розбили її наміри, і зрештою стара теж розплакалася.
— Я сумуватиму за тобою, — схлипувала жінка. — Ти ангел у моєму житті, і я вже ніколи тебе не побачу, доню. Це останній біль, який мені випало пережити. Коли Господь судив мені таку долю, то, мабуть, немарно.
І тоді Евелін — уперше за кілька тижнів і востаннє в наступні два місяці — вільно вимовила цілу фразу:
— Як я зараз їду, маміто, так і повернуся.
Лусія
Лусії Мараз щойно виповнилося дев’ятнадцять років, і вона вступила до університету на факультет журналістики, коли почалося її життя біженки.
Про її брата Енріке вони нічого більше не чули; з часом, після тривалих пошуків, він став ще одним із безслідно зниклих. Чекаючи на документ, який дав би їй змогу залишити країну, дівчина прожила два місяці в посольстві Венесуели в Сант’яго. Сотні гостей, як уперто іменував їх посол, щоб зм’якшити приниження прохачів притулку, спали, де тільки могли, й постійно купчилися в чергах до кількох туалетів. Кілька разів на тиждень, попри те, що на вулиці чатували військові, інші переслідувані примудрялися перелазити через мур на територію місії. Лусії тицьнули немовля, яке в кошику з овочами провезли в автомобілі з дипломатичними номерами, й доручили дбати про дитину, поки вдасться прихистити її батьків.
Скупченість і загальна тривога, здавалося б, мали спричинятися до конфліктів, але невдовзі нові пожильці призвичаювалися до правил співіснування й навчалися терпіння. Лусіїн дозвіл на виїзд оформляли довше, ніж зазвичай, коли справа стосувалася людей, які не займалися політичною діяльністю й не мали проблем із поліцією, але щойно посол одержав його, дівчина могла вирушати в путь. Перш ніж двоє дипломатів провели її до самісіньких дверей літака, що взяв курс на Каракас, вона встигла передати немовля батькам, яким нарешті пощастило отримати притулок. Вдалося й попрощатися по телефону з матір’ю, якій Лусія пообіцяла швидко повернутися. «Не повертайся до відновлення демократії», — рішуче відказала Лена.
До багатої й щедрої Венесуели почали прибувати сотні, а невдовзі вже тисячі чилійців, до яких долучалися втікачі від брудних воєн, розв’язаних в Аргентині й Уругваї. Дедалі чисельніша колонія біженців з півдня континенту таборилася в певних кварталах, де все — від наїдків до вимови, з якою ці люди говорили іспанською, свідчило про їхнє походження. Комітет допомоги біженцям забезпечив Лусію безплатною кімнатою на півроку й роботою реєстраторкою в престижній клініці пластичної хірургії. Кімнатою й роботою вона користалася не більше чотирьох місяців, бо познайомилася з іншим чилійським вигнанцем, дратівливим соціологом, який дотримувався лівацьких поглядів і марнослів’ям нагадував їй брата. Він був уродливий і ставний, немов тореро, мав довге набріолінене волосся, тонкі пальці й презирливо відкопилені чуттєві губи. І навіть не намагався приховати кепську вдачу й зарозумілість. Минуть роки, і Лусія розгублено згадуватиме його, не тямлячи, як їй надалó закохатися в такого неприємного типа. Єдиним поясненням могло слугувати те, що вона була надто молодою й самотньою. Чоловіка дратувала природна веселість венесуельців, яку він вважав незаперечною ознакою морального занепаду, і йому вдалося переконати Лусію емігрувати разом до Канади, де ніхто не пив за сніданком шампанського й не користався першою-ліпшою нагодою, щоб піти в танок.