Орієнтуючись за просвітами між деревами, чиї обтяжені снігом гілки хилилися до землі, чоловік повільно в’їхав на стежину, якої не бачив, але на яку міг натрапити лише він один, бо проїздив тут раніше, кружляючи лісом; Лусія їхала позаду. Одного разу їм довелося здавати на кілька метрів назад, коли Річард збився з дороги, а трохи далі «Лексус» застряг у снігу. Річард вийшов з машини й розчистив лопатою сніг з-під колес, потім велів Лусії підштовхнути його автівку своєю; зробити це було непросто, бо колеса ковзалися, і тоді жінка зрозуміла, чому «Субару» випало їхати позаду; штовхати машину було важко, але тягти — майже неможливо. Вони згаяли півгодини, а тим часом сутеніло й температура знижувалася.
Нарешті узріли перед собою озеро — безмежне сріблясте дзеркало, в якому відбивалося безтурботне блакитно-сіре небо — типовий зимовий краєвид десь у Голландії. Тут стежина уривалася. Річард вийшов з автівки оглянути місцевість і ходив туди-сюди, вдивляючись у крутосхил, аж поки в тридцяти метрах угледів те, що шукав. Пояснив Лусії, що це і є те саме місце з потрібною глибиною, і «Лексус» доведеться штовхати, бо керувати ним тут небезпечно. Лусія знову оцінила завбачливе рішення Річарда їхати «Лексусом» попереду, адже на вузькій стежині машини не розминулися б. Штовхати автівку було важко: чоботи провалювалися в сніг, колеса подекуди вгрузали, і тоді доводилося відкидати сніг лопатою, а подекуди ковзалися.
Згори крутосхил не видався Лусії високим, але Річард запевняв, що це оманливе враження; якщо скинути автівку звідси, то її вага й сила удару розколють кригу. Їм насилу вдалося поставити машину перпендикулярно до озера, Річард зафіксував її на мертвій точці, і вдвох вони зробили останній поштовх. «Лексус» повільно просунувся вперед, його передні колеса зависли над прірвою, проте сама автівка, глухо вдарившись об край крутосхилу, зупинилася й погойдувалася на місці — три її чверті залишалися на землі, решта звисала над урвищем. Знову з усіх сил налягли на «Лексус», але марно.
— Тільки цього нам бракувало! Ну ж бо, клятий непотріб! — Лусія вдарила машину ногою й, заточившись, засапана сіла на сніг.
— Мабуть, треба було надати більшої швидкості, — зауважив Річард.
— Надто пізно. Що робитимемо тепер?
Упродовж кількох хвилин, що здалися їм нескінченними, вкриті снігом Річард і Лусія намагалися відновити дихання, марно шукаючи вихід зі скрути, в яку потрапили. Аж раптом передня частина автомобіля нахилилася на кілька градусів, і він, насилу тягнучи власну вагу, ковзнув на кілька дюймів уперед. Річард збагнув, що через тепло, яке йшло від машини, крига під нею почала танути. Обоє зірвалися з місця, щоб допомогти «Лексусу», а той уже поповз униз і важко, наче поранений на смерть бегемот, упав з крутосхилу. Згори вони бачили, як машина незграбно, носом уперед, опустилася на вкрите кригою озеро, і на якусь мить їм здалося, що вона так і залишиться стояти вертикально, ніби химерна металева скульптура, але тут до них долинув моторошний скрегіт, поверхня озера розкололася, мов скло, на тисячі друзок, і автівка з прощальним зітханням повільно занурилася, піднявши хвилю холодної води й уламки голубої криги. Онімілі від зачудування, Лусія й Річард дивилися, як поглинутий темною водою «Лексус» опускався дедалі глибше й нарешті зовсім зник, загубившись на дні озера.
— За пару днів поверхня замерзне, й сліду не залишиться, — підсумував Річард, коли по воді розійшлося останнє коло.
— До весни, коли скресне крига.
— Озеро тут глибоке, не думаю, що машину хтось знайде. Сюди ніхто не забрідає, — озвався Річард.
— Твої слова та Богові б у вуха.
— Не думаю, що Бог схвалив би бодай один із наших учинків, — посміхнувся він.
— Чому ж? Допомогти Евелін — це вияв милосердя, Річарде. Ми маємо божественне схвалення. Коли не віриш, спитай свого батька.
Річард
Тижні й місяці по смерті маленького Паблу стали для Аніти й Річарда неуникним кошмарним сном. Бібі виповнилося чотири роки, і родина Фарінья відзначила цю подію в домі дідуся й бабусі з надмірним розмахом, щоб перебороти пануючий серед них сум. Дівчинка — від народження надто розумна, спокійна та обачна для свого віку — переходила з рук до рук бабусі й численних тітоньок.
Проте ночами вона мочилася в ліжку. Прокидалася мокра й тихенько скидала піжаму, а тоді гола навшпиньках прокрадалася до спальні батьків. Спала, вмостившись між ними, і часом удосвіта її подушка була вологою від материних сліз.