Хистка рівновага, яку Аніта підтримувала в роки спонтанних викидней, порушилася зі смертю малюка. Зарадити їй не могли ні Річард, ні настирлива любов родини Фарінья, однак усім разом їм вдалося затягти нещасну на консультацію до психіатра, який приписав їй набір ліків. Терапевтичні сеанси відбувалися майже мовчки; жінка не розтуляла рота, й усі зусилля лікаря розбивалися об глибоку скорботу пацієнтки.
Зневіреним сестрам Аніти не залишалося нічого, як відвезти її на консультацію до Марії Батісти, шанованої ялоріші[52], матері святих кандомбле. Усі жінки їхньої родини в якийсь трансцендентний момент свого життя здійснювали подорож до terreiro[53] Марії Батісти в Баїї[54]. Це була зріла, опасиста, вбрана в усе біле від ніг до тюрбана на голові жінка із завжди усміхненим лицем кольору меліси й цілим каскадом разків магічних коралів. Досвід зробив її мудрою. Говорила вона тихо, дивилася у вічі, погладжуючи при цьому руки тих, хто зверталися до неї, щоб ялоріша повела їх дорогою непевності.
Поклавшись на власну інтуїцію, жінка дослідила долю Аніти за допомогою пророцьких черепашок бузіуш. Вона не сказала, що саме побачила, бо її місія полягала в тому, щоб уселяти надію, пропонувати рішення й давати поради. Ялоріша пояснила Аніті, що страждання не має жодного сенсу, а отже, безглузде за винятком тих випадків, коли воно очищає душу. Аніта повинна молитися й просити допомоги в Єманжі, оріші життя, щоб вийти з в’язниці споминів. «Твій син на небі, а ти в пеклі. Повернися до світу», — мовила жінка. Сестрам вона порадила дати Аніті час; рано чи пізно запас сліз вичерпається, і її дух одужає. Життя невідступне. «Сльози корисні, вони омивають зсередини», — додала ялоріша.
Аніта повернулася з Баїї така само невтішна, як і коли поїхала туди. Вона замкнулася в собі, байдужа до турбот родини й чоловіка, нечула до всіх, крім Бібі. Забрала дочку з дитячого садка, щоб та завжди була в неї перед очима, захищена її гнітючою страхітливою ніжністю. Задихаючись у її трагічних обіймах, одна тільки Бібі не давала матері остаточно впасти в безум. Лише ця дівчинка була здатна висушити її сльози й полегшити біль своїми пестощами. Бібі навчилася не згадувати братика, мовби взагалі забула про його недовге існування, й удавати радість, щоб розрадити матір. Дівчинка й її батько жили з примарою. Аніта значну частину дня спала або сиділа нерухомо в кріслі під наглядом якоїсь зі своїх родичок, бо психіатр попередив, що вона може накласти на себе руки. Години спливали для Аніти однаковісінькі, дні чергувалися страшенно повільно, і їй залишалося чимало годин, щоб оплакувати Паблу й ненароджених дітей. Можливо, сльози в неї б урешті-решт вичерпалися, як передбачила Марія Батіста, але для цього забракло часу.
Річарда більше вразив непроникний розпач дружини, ніж смерть малюка. Він хотів і любив цього сина, але менше ніж Аніту, й не встиг до нього звикнути. Мати ростила малюка, притиснутого до своїх грудей, заколисувала нескінченними ніжними пісеньками, вони були зв’язані нездоланною пуповиною материнського інстинкту, а він, Річард, щойно почав пізнавати його, коли втратив. Чоловік мав чотири роки, щоб полюбити Бібі й навчитися бути її батьком, а з Паблу провів лише місяць. Раптова смерть хлопчика приголомшила Річарда, але набагато сильніше його вразила реакція Аніти. Вони прожили разом не один рік, і Річард звик до мінливого характеру дружини, яка за лічені хвилини переходила від сміху й пристрасті до гніву або суму. Він знайшов способи безболісно справлятися з непередбачуваними змінами настрою Аніти, вважав їх наслідком тропічного темпераменту, не прохоплюючись про це перед дружиною, аби та не звинуватила його в расизмі. Однак у жалобі за Паблу чоловік не міг їй зарадити, бо вона нехтувала його; Аніта насилу терпіла своїх рідних, а Річарда ще менше. Її єдиною розрадою була Бібі.
А тим часом життя вирувало на вулицях і пляжах еротичного міста. У лютому, найспекотнішому місяці, люди ходили майже голі: чоловіки в шортах і часто без сорочок, жінки в легкому вбранні, виставивши напоказ декольте й ноги. Молоді, красиві, засмаглі, спітнілі тіла, море тіл, що хизувалися собою й кидали виклик — Річард бачив їх усюди. Бар, куди вчащав, куди машинально прямував надвечір освіжитися пивом чи одурманитися кашасою[55], був однією з оаз, уподобаних молоддю. Заклад починав заповнюватися близько восьмої вечора, о десятій уже гудів, наче швидкісний потяг, а запах сексу, поту, алкоголю й парфумів, що витав у повітрі, можна було помацати, немов бавовну. У непоказному закутку ходили по руках кокаїн та інші наркотики. Річардові не доводилося робити замовлення, бармен обслуговував його, щойно чоловік підходив до шинквасу. Він заприязнився з деякими завсідниками, як сам, а ті своєю чергою рекомендували його іншим. Чоловіки пили, голосно розмовляли, перекрикуючи гамір, дивилися на екрані футбол, сперечалися про голи й про політику, а часом давали волю рукам і сварилися. Тоді втручався бармен і проганяв їх надвір. Дівчата ділилися на дві категорії — недоторкані, які приходили під руку з якимось типом, і ті, котрі з’являлися зграйками, щоб повправлятися в мистецтві спокушання. Самотня жінка, коли й траплялася тут, то зазвичай була в тому віці, що могла не зважати на пліткарів, і завжди знаходила когось, хто з прихильності упадав коло неї з тією бразильською чоловічою галантністю, якої Річард був нездатний наслідувати, бо плутав її з сексуальними домаганнями. Сам же він був легкою здобиччю дівчат, які прагнули бойових дій. Вони погоджувалися, щоб чоловік пригощав їх випивкою, жартували з ним і в інтимній атмосфері тісного приміщення пестили його, змушуючи відповідати ласками на ласки. У такі хвилини Річард забував про Аніту, вважав це безневинними забавами, що аж ніяк не загрожували їхньому шлюбу, як це сталося б, якби Аніта дала собі такий попуск.
52
Ялоріша — священнослужителька афробразильського культу кандомбле (перекладається як матір-проводирка).