Дівчина, якій судилося назавжди закарбуватися в Річардовій пам’яті, не належала до найпомітніших красунь у ці вечори кайпіріньї, однак була зважливою, дзвінко сміялася й намагалася спізнати все, що їй пропонували. Вона зробилася його найкращою товаришкою по чарці, проте Річард тримав її на межі свого життя, ніби ляльку, яка оживала тільки в його присутності задля того, щоб разом уживати в барі алкоголь і кокаїн. Вона, як гадав чоловік, так мало значила для нього, що Річард не морочився з її іменем, а просто звав Пустункою, як звуть вродливих дівчат з Іпанеми[56], відколи з’явилася пісня Вінісіуша ді Мораіша[57]. Пустунка здійснила ритуал його посвячення в закутку з наркотиками й за ломберним столом у задній кімнаті, де грали в покер: ставки там робилися невеликі, і програш не мав згубних наслідків. Це була невтомна дівчина, здатна всю ніч пиячити й танцювати, а вранці піти одразу на роботу — до стоматологічної консультації, де працювала реєстраторкою. Швидкою португальською мовою, яка для Річарда лунала, наче музика, вона плутано переповідала йому вигадану історію свого життя, щораз іншу. Після другого келишка чоловік жалівся на сумне домашнє існування, а після третього схлипував, притулившись до її плеча. Пустунка вмощувалася на його колінах, цілувала, аж поки обом перехоплювало подих, і так хвилююче притискалася до нього, що Річард повертався додому в заплямлених брюках і з тим бентежним відчуттям, що не переростало в докори сумління. Річард планував день залежно від зустрічі з цією дівчиною, котра надавала барв і смаку його буттю. Завжди весела й привітна, Пустунка нагадувала чоловікові колишню Аніту, в яку він закохався у школі танців і яка швидко танула й губилася в тумані свого горя. З Пустункою він знову ставав безтурботним юнаком; з Анітою почувався незграбним, постарілим і осудженим.
Відстань між баром і помешканням Пустунки була короткою, і попервах Річард долав її не сам. О третій годині ночі, коли з закладу випроваджували останніх відвідувачів, деякі з них після пиятики йшли спати на пляж або продовжували гульбище в когось удома. Розташоване за якихось п’ять кварталів від бару помешкання Пустунки найкраще надавалося для цього. Річард не раз прокидався вдосвіта у приміщенні, яке в перші кілька секунд видавалося йому незнайомим. Очманілий і розгублений, підводився, не впізнаючи чоловіків і жінок, що порозвалювалися на підлозі й у кріслах.
Одної суботи він прокинувся о сьомій ранку в ліжку Пустунки, одягнений і взутий. Вона лежала гола, виставивши напоказ ноги й руки, похиливши голову, з відкритим ротом; на підборідді й опущених повіках дівчини червоніла цівка закипілої крові. Річард гадки не мав, що сталося, ні чому він тут опинився; минулі години вкрив цілковитий морок, останнім, що чоловік пам’ятав, був оповитий хмарою сигаретного диму ломберний стіл для гри в покер. Як він дійшов до цього ліжка, залишалося загадкою. Доти алкоголь не раз підводив його, інколи його мозок губився, а тіло тим часом продовжувало машинально діяти; «для такого стану мають бути назва й наукове пояснення», — міркував Річард. За пару хвилин він упізнав дівчину, але не міг збагнути, звідки взялася кров. Що він накоїв? Боячись найгіршого, трусив її, кричав, не в змозі пригадати її ім’я, поки дівчина виявила нарешті ознаки життя. Відтак з полегкістю сунув голову в раковину з холодною водою і виткнув лише тоді, коли не міг далі дихати й трохи оговтався. Річард прожогом кинувся на вулицю, а коли дістався домівки, його скроні немов шпигали ножами, кості боліли, і всього його зсередини з’їдала невідступна шлункова кислота. Квапливо вигадав для Аніти виправдання, мовляв, його разом з іншими людьми затримала поліція через безглузду вуличну сварку, тож провів цілу ніч у буцегарні, а зателефонувати додому не дозволили.
57
Вінісіуш ді Мораіш (1913–1980) — бразильський поет і автор-виконавець, драматург, дипломат; його джазова композиція «Пустунка з Іпанеми» стала хітом 1960-х років.