У брехні не було потреби, бо Аніта міцно спала, наковтавшись снодійних пігулок, а Бібі мовчки бавилася зі своїми ляльками. «Я хочу їсти, тату», — мовила, обійнявши його ноги. Річард приготував їй какао й тарілку мюслів, почуваючись негідним любові цієї дівчинки, брудним, огидним; тільки після душу наважився доторкнутися до неї. Потім посадив собі на коліна й занурив носа в ангельське волосся дочки, вбираючи її запахи скипілого молока й невинного поту, присягаючись самому собі, що відтепер родина стане його найпершим пріоритетом. Усі свої фізичні й розумові зусилля він спрямує на те, щоб витягти дружину з провалля, в яке та потрапила, й компенсувати Бібі місяці свого недбальства.
Ці наміри проіснували шістнадцять годин, а нічні походеньки почастішали, зробилися тривалішими й інтенсивнішими. «Ти закохуєшся в мене», — заявила Пустунка, й Річард, щоб не розчарувати її, визнав, що це справді так, хоча кохання не мало нічого спільного з його поводженням. Вона була минущою, її можна було замінити дюжинами таких самих дівчат — легковажних, прагнучих уваги, пойнятих страхом перед самотністю.
Наступної суботи Річард прокинувся близько дев’ятої ранку в її ліжку. Кілька хвилин у безладі кімнати шукав свою одіж, не кваплячись, бо знав, що Аніта досі напівпритомна після пігулок; зазвичай дружина пробуджувалася десь ополудні. Про Бібі він також не турбувався; о цій порі вже мала прийти нянька, яка подбала б про дівчинку. Невиразне відчуття провини вже майже зникло; Пустунка мала рацію: єдиною жертвою в цій ситуації був він сам, прив’язаний до психічно хворої дружини. Варто було Річардові виявити найменше зніяковіння через те, що обманював Аніту, дівчина повторювала йому своє завжденне прислів’я: «чого очі не бачать, того серцю не жаль». Аніта не здогадувалася або удавала, буцімто не здогадується про його походеньки, і він мав право розважатися. «Пустунка — минуща втіха, просто слід на піску», — міркував Річард, не підозрюючи, що дівчина закарбується в його пам’яті невигойним рубцем. Перелюбство непокоїло його менше, ніж наслідки пиятики. Після веселої ночі, чоловікові було важко відновитися, часом цілий день у животі пекло, тіло боліло, думки плуталися, рефлекси притуплювалися, а хода була важкою, мов у гіпопотама.
Він не одразу знайшов свою припарковану на бічній вулиці автівку, не одразу вставив ключ у запальник і завів мотор; не знати що гальмувало його, він ворушився, мов у рапідній кінозйомці. Рух о цій порі не був жвавим, і Річард — попри головний біль — пригадав дорогу додому. Минуло двадцять п’ять хвилин відколи він прокинувся поруч з Пустункою, і чоловікові потрібно було терміново випити філіжанку кави й стати під гарячий душ. Він подумки смакував їх — каву та душ — наближаючись до свого гаража.
Дочка чекала батька на порозі дому і, завваживши на розі його автівку, побігла привітатися, як зазвичай робила це вдома, щойно той з’являвся. Річард не завважив її. Відчув удар, не знаючи, що переїхав Бібі. Миттєво загальмував і почув розпачливий лемент служниці. Подумав, що збив собаку, бо правда, яку передчував у закапелках свого мозку, була нестерпною. Гнаний несосвітенним страхом, який моментально вивітрив з його голови хміль, підхопився з сидіння і, не помітивши причини удару, на якусь мить навіть відчув полегкість. Але потім нахилився.
Йому випало витягти дочку з-під машини. Удар нічого не порушив: піжама з ведмедиками була чистою, в кулачку дівчинка затиснула ганчір’яну ляльку, в її розплющених очах світилася неймовірна радість, як завжди, коли вона його зустрічала. Річард дуже обережно підняв її, з безумною надією притиснув до грудей, цілував і кликав, а здаля, з іншого світу, до нього долинали крики служниці й сусідів, гудки зупинених автомобілів, а потім сирени машин поліції та швидкої допомоги. Усвідомивши масштаби трагедії, запитав себе, де зараз Аніта, чому він не чув її голосу й не бачив у щільній юрбі, що скупчилася навколо. Мине багато часу, і він дізнається, що, почувши скрегіт гальм і гамір, Аніта визирнула у вікно на другому поверсі і згори, заклякла, бачила все — від першого поруху чоловіка, який опустився навколішки біля автівки, і до тієї миті, коли машина швидкої допомоги, виючи, мов вовчиця, й блимаючи червоним світлом, що віщувало біду, загубилася за рогом. Дивлячись у вікно, Аніта Фарінья знала напевне, що Бібі не дихає, і сприйняла цей останній удар долі таким, яким він був насправді: як власну страту.