Аніта не витримала. Одним безперервним монологом бубоніла різні дурниці, а коли відмовилася від їжі, опинилась у психіатричній лікарні, де порядкували німці. Біля неї — одна вдень, інша вночі — постійно чергували дві напрочуд схожі між собою медсестри — обидві огрядні та владні, наче дочки-близнючки якогось прусського полковника. Ці страхітливі матрони заповзялися впродовж двох тижнів годувати її через зонд густою рідиною із запахом ваніліну, одягати проти волі й практично силоміць волочити на прогулянки на внутрішнє подвір’я божевільні. Ці прогулянки й інші обов’язкові, покликані боротися зі згубними думками заходи, як, приміром, перегляд документальних фільмів про дельфінів і панд, ніяк не подіяли на Аніту. Тоді директор лікарні запропонував електросудомну терапію, метод ефективний і не надто ризикований, щоб, — як він висловився, — вирвати її з заціпеніння. Лікування проводилося б під наркозом, пацієнтка ні про що не здогадувалася б, а єдиним незначним неприємним наслідком могла стати тимчасова втрата пам’яті, яка в Анітиному випадку була б радше благом.
Річард вислухав пропозицію й вирішив зачекати, бо не наважився б піддати дружину кільком сеансам електрошоку, і цього єдиного разу родина Фарінья була з ним згодна. Вони погодилися також не розтягувати її перебування в тому тевтонському закладі довше необхідного строку. Щойно стало можливим відмовитися від зонда й чайними ложечками годувати хвору пюре, Аніту відвезли в дім її матері. Якщо доти сестри доглядали її почергово, то після випадку з Бібі вони ні на мить не залишали Аніту саму. Вдень і вночі одна з жінок була поруч з Анітою — чатувала й молилася.
Річарда знову вигнали з жіночого світу, в якому знемагала його дружина. Він навіть не міг наблизитися до неї, щоб спробувати пояснити, що сталося, й попросити пробачення, хоча пробачити таке неможливо. Ніхто в його присутності не промовляв цього слова, але ставилися до нього, як до вбивці. Власне, він і почувався вбивцею. Жив у домі сам, поки родина Фарінья утримувала у себе його дружину. «Вони викрали її», — жалівся в слухавку Орасіо, коли той телефонував з Нью-Йорка. А от батькові, який телефонував так само регулярно, не зізнавався, на який жах перетворилося його існування, а заспокоював старого оптимістичною історією про те, що вони з Анітою завдяки психологічній підтримці родини переборюють горе. Джозеф знав, що Бібі потрапила під машину й загинула, але не здогадувався, що за кермом сидів Річард.
Служниця, котра доглядала Бібі й прибирала в домі, пішла того ж дня, коли сталася біда, й не повернулася навіть по гроші. Пустунка також кудись завіялася, бо Річард уже не міг оплачувати її випивку, а ще через забобонний страх: дівчина гадала, буцімто причиною Річардових нещасть є якесь прокляття, а це зазвичай річ заразна. Безлад навколо Річарда зростав, пляшок на підлозі більшало, в холодильнику лежали вкриті зеленим нальотом зіпсовані харчі, що втратили свої природні якості, а брудна одіж множилася сама, наче помахом чарівної палички якогось фокусника. Чоловік лякав своїм виглядом учнів, які швидко позникали, і він уперше залишився без засобів до існування. Останні Анітині заощадження призначалися на оплату лікарні. Річард перейшов на звичайний ром, пив багато на самоті вдома, бо в барі заборгував гроші. Сидів, утупившись у цілодобово ввімкнений телевізор, намагаючись у такий спосіб уникнути тиші й темряви, в якій витали образи його дітей. У свої тридцять п’ять років сам він уважав себе напівмертвим, бо прожив уже півжиття. Друга половина його не цікавила.
У ці сумні для Річарда часи, його приятель Орасіо Амадо-Кастро, який встиг зробитися директором Центру латиноамериканських і карибських студій Нью-Йоркського університету, вирішив приділити більше уваги Бразилії й подумав, що це водночас може стати шансом для Річарда. Вони приятелювали ще відколи парубкували: тоді Орасіо щойно розпочав викладацьку кар’єру, а Річард працював над дипломом. Потім Орасіо навідався до приятеля в Ріо-де-Жанейро, і Річард, хоч і був обмежений у коштах, прийняв друга з такою вишуканою гостинністю, що той залишився в нього на два місяці, й вони вдвох відправилися з наплічниками до Мату-Гросу[58] досліджувати амазонські нетрі. Вони зміцнили справжню, без натяку на сентиментальність чоловічу дружбу, якій не були страшні ні відстань, ні час. Згодом Орасіо знову прилетів до Ріо-де-Жанейро, цього разу як свідок на весіллі Річарда й Аніти. У наступні роки приятелі рідко бачилися, але кожен зберігав цю приязнь у надійному кутку своєї пам’яті, певний, що може розраховувати на іншого. Відтоді як довідався про долі Паблу та Бібі, Орасіо пару разів на тиждень телефонував другові, щоб підбадьорити. По телефону Річардів голос неможливо було впізнати, він розтягував слова й увесь час повторювався з недоладністю пияка. Орасіо зрозумів, що Річард потребує допомоги так само, як Аніта.