Він перший, ще до появи оголошення в спеціалізованих журналах, сповістив Річардові про відкриття вакансії в університеті й порадив негайно приїхати. Конкуренція обіцяла бути серйозною, і тут Орасіо не міг йому нічим зарадити, але якби Річард пройшов обов’язкові іспити і доля виявилася прихильною до нього, то міг би очолити список. Річардовий диплом досі вивчають, це було очком на його користь, а опубліковані статті — ще одним, але відтоді спливло надто багато часу; Річард змарнував роки професійної кар’єри, байдикуючи на пляжі й цмулячи коктейлі. Щоб потішити приятеля, Річард без особливих надій надіслав клопотання й щиро здивувався, коли за два тижні одержав відповідь: його запрошували на співбесіду. Орасіо довелося переказати йому гроші на літак до Нью-Йорка. Річард налаштувався на переліт, нічого не пояснюючи Аніті, яка саме перебувала в німецькій лікарні. Чоловік переконав сам себе, що чинить так не через егоїзм: якщо йому нададуть посаду, Аніту в США чекає набагато краще лікування, там вона матиме університетську медичну страховку для покриття видатків. Крім того, єдиним способом віднайти її як дружину було вирвати Аніту з пазурів родини Фарінья.
Після виснажливих співбесід з Річардом уклали контракт: стати до роботи він мав у серпні. Надворі стояв квітень. Чоловік вирішив, що має вдосталь часу, щоб Аніта встигла оговтатися, а він — підготувати від’їзд. Тим часом мусив знову позичити в Орасіо грошей на неминучі витрати, сподіваючись повернути борг, коли продасть дім, — звісно, з дозволу Аніти, якій той належав.
Завдяки родинним капіталам Орасіо Амадо-Кастро ніколи не бракувало коштів. У свої сімдесят шість років його батько залишався патріархом і вершив залізну тиранію з Аргентини, змирившись з горем, що один з синів одружився з американкою-протестанткою і двоє його онуків не говорять іспанською. По кілька разів на рік старий приїздив до них, щоб освіжити доволі широкі культурні знання в музеях, концертних залах і театрах, а водночас перевірити свої інвестиції в нью-йоркських банках. Невістка ненавиділа його, однак поводилася зі свекром з тією ж удаваною чемністю, що й він із нею. Уже багато років батько намагався купити Орасіо підходяще житло. Тісне помешкання на десятому поверсі в Мангеттені в конгломераті з двадцяти однаковісіньких будинків з червоної цегли, було мишачим кублом, негідним його сина. Орасіо після смерті старого мав успадкувати свою частку його статків, однак у їхньому роду всі були довгожителями, тож батько сподівався протягти до ста років і вважав дурістю, якби Орасіо довелося стільки чекати, коли той може почати втішатися життям набагато раніше; старий казав це хрипким голосом, посмоктуючи кубинську сигару. «Я не хочу бути в боргу ні перед ким, а надто перед твоїм батьком, бо він деспот і ненавидить мене», — заявила американка-протестантка, й Орасіо не смів їй суперечити. Кінець-кінцем старий знайшов спосіб переконати затяту невістку. Якось він приніс чарівне собача для внуків, таку собі шерстяну кульку з лагідними очима. Сучечку назвали Фіфі, не підозрюючи, що невдовзі це ім’я стане їй замалим. Фіфі належала до їздових канадських ескімоських собак і згодом її вага мала сягнути сорока восьми кілограмів, а що позбавити дітей цієї радості було неможливо, невістка здалася, й дідусь виписав чек на кругленьку суму. Орасіо шукав дім із внутрішнім подвір’ям для Фіфі неподалік Мангеттена і зрештою придбав brownstone[59] у Брукліні незадовго перед тим, як його приятель Річард Баумастер повинен був прилетіти й розпочати роботу на факультеті.
Річард погодився обійняти посаду в Нью-Йорку, не спитавши думки дружини, яку вважав нездатною оцінити ситуацію. Адже йшлося про те, щоб зробити якнайкраще для неї. Він мовчки розпродав майже всі їхні речі й склав ті, що залишилися. Чоловік не міг викинути речі Бібі й білизну Паблу: зібрав їх у три коробки й незадовго до від’їзду залишив тещі. Не вагаючись, сам спакував Анітині валізи, бо розумів, що їй до цього байдуже; дружина вже давно вбиралася в спортивний костюм і кухонними ножицями обстригала собі волосся.