Евелін же вирішила, що ця висока білявка, пані Леруа, голлівудська актриса. Дівчина дивилася на неї знизу вгору, мов на дерево: м’язисті руки й литки, голубі, наче небо над її селом, очі й хвіст золотавого волосся, що погойдувався, живучи власним життям. Жінка мала засмаглу шкіру помаранчевого кольору, якого Евелін доти не бачила, й говорила уривчасто, як бабуся Консепсьйон, хоч і не була ще такою старою, щоб їй бракувало повітря. А ще ця пані здавалася дуже знервованою, ніби готове зірватися з місця лоша.
Нова хазяйка познайомила Евелін з іншими служницями — кухаркою та її дочкою-прибиральницею; обидві працювали по понеділках, середах і п’ятницях з дев’ятої ранку до п’ятої пополудні. Згадала пані й Івана Данеску, який не був прислужником, але надавав деякі послуги — Евелін побачить його іншим разом, а ще пояснила, що пан Леруа, її чоловік, підтримує зі слугами лише мінімально необхідні контакти. Хазяйка відвезла дівчину ліфтом на третій поверх, і це остаточно переконало Евелін, що вона потрапила до мільйонерів. Ліфт виявився оздобленою рослинним орнаментом металевою кліткою для птахів, ширина якої дозволяла перевозити пересувне крісло на коліщатках. Кімната Френкі була та сама, в якій на півстоліття раніше жила прабабця-сицилійка: простора, з похилою стелею та — окрім звичайного — ще й слуховим вікном, затемненим кроною клену, що ріс у саду. Френкі — хлопець восьми чи дев’яти років, такий же білявий, як його матір, і блідий, мов сухотник — сидів прив’язаний у пересувному кріслі перед телевізором. Хазяйка пояснила Евелін, що реміння не дає синові впасти чи вдаритися, коли в нього починаються судоми. Хлопець потребував постійної уваги, оскільки задихався, і тоді його треба було термосити й стукати по спині, поки дихання відновиться; він користувався памперсами, і його доводилося годувати, але з ним не було проблем, це сущий ангел, який викликав любов з першого погляду. Френкі хворів на діабет, але жив під надійним контролем: матір сама міряла рівень цукру й робила інсулінові ін’єкції. Усе це й ще дещо вона встигла квапливо пояснити дівчині, перш ніж попрощалася, бо поспішала до спортивного залу.
Збентежена й стомлена Евелін сіла поруч з кріслом, узяла хлопчика за руку, намагаючись розпрямити його зсудомлені пальці й, не затинаючись, сказала йому на своєму іспано-англійському жаргоні, що вони стануть добрими друзями. Френкі відповів буркотінням і спазматичним сіпанням, які вона витлумачила як знак згоди. Так розпочалася їхня любов-ворожнеча, якій судилося стати важливою для обох.
За п’ятнадцять років подружнього життя Шеріл Леруа упокорилася перед брутальною владою чоловіка, але так і не навчилася вчасно уникати нападів його люті. Залишалася з ним через згубну звичку, матеріальну залежність і хворого сина. Своєму психоаналітику зізнавалася, що терпить чоловіка ще й тому, що звикла до комфортного життя: хіба могла вона відмовитися від тренінгів з духовного зростання, читацького клубу, занять фітнесом, що дозволяли підтримувати форму, хоча й не таку, як їй хотілося б? Усе це вимагало часу та грошей. Шеріл з прикрістю порівнювала себе з жінками незалежними, яким вдалося самореалізуватися, і з оголеними жінками в спортзалі. Вона ніколи не роздягалася в гардеробі догола, а заходячи до душової чи сауни й виходячи звідти, спритно прикривала рушником синці на тілі. Хоч під яким кутом зору аналізувала своє життя, доходила висновку, що воно не вдалося. Список невезінь та обмежень був болючим; мрії юності не справдилися, і тепер, підсумовуючи ознаки свого віку, жінка плакала.