Коли Френкі тільки народився, стало зрозуміло, що з ним щось не так, однак лише через кілька місяців з’ясувалася серйозність його стану. Фахівці делікатно пояснили батькам, що хлопчик, можливо, не зуміє ходити, говорити й контролювати свої м’язи, але завдяки відповідним лікам, реабілітації та хірургічному виправленню деформованих кінцівок, він зможе прогресувати. Шеріл відмовилася прийняти цей невтішний діагноз, вдавалася до всіх методів, які могла запропонувати традиційна медицина, а крім того, почала шукати альтернативні засоби й усіляких чаклунів — один з них навіть лікував ментальними хвилями, які посилав по телефону з Портленда[60]. Вона навчилася розуміти рухи сина, звуки, які той видавав, і була єдиною людиною, котра підтримувала з ним хоч якесь спілкування. Так жінка, між іншим, дізнавалася, як за її відсутності поводяться няньки, і через те їх звільняла.
Френк Леруа сприймав сина як особисту образу. Ніхто не заслуговував на таке горе: навіщо було рятувати його, коли малюк народився синюшний? Було б гуманніше дати йому піти, ніж прирікати на страдницьке життя, а батьків — на роль доглядальників. Батько самоусунувся. Нехай матір опікується ним. Ніхто не міг переконати чоловіка, що церебральний параліч і діабет випадкові; він винуватив Шеріл, яка не дослухалася до застережень про шкідливість алкоголю, тютюну й снодійних пігулок у період вагітності. Дружина народила йому ґанджовитого сина й не зможе мати інших дітей, бо після пологів, які ледь не коштували їй життя, довелося робити гістеректомію[61]. Він вважав Шеріл негодящою дружиною, схибленою на турботі про Френкі, фригідною неврастенічкою, що нав’язливо вдає з себе жертву. Жінка, яка привабила його п’ятнадцять років тому, була валькірією, чемпіонкою з плавання, сильною й зважливою — хіба міг він передбачити, що в цих грудях амазонки б’ється полохливе серце? Шеріл, майже така ж рослава й міцна, як Френк Леруа, була здатна чинити йому опір попервах, коли обоє були ще пристрасними суперниками й, кохаючись, вели небезпечну та виснажливу гру, яка починалася зі штовханини й завершувалася брутальними любощами. Після операції вогонь у Шеріл згас. Для Френка дружина перетворилася на нервозного кроля, здатного вивести його з рівноваги. Її пасивність він сприймав як виклик. Дружина ні на що не реагувала, терпіла все мовчки, а це було ще одним викликом, що тільки збільшував Френкову лють: чоловік нетямився, а потім непокоївся, адже синці могли привернути чиюсь увагу; зайві проблеми були йому ні до чого. Він почувався припнутим до неї через Френкі, кволого хлопчиська, який — хоч і мав незначні шанси вижити — міг протягти ще чимало років. Утім цей жахливий шлюб тримав Леруа на припоні не лише через сина; чоловік не подавав на розлучення передусім тому, що воно дорого йому коштувало б. Дружина надто багато знала. Хоч якою легковажною й покірливою здавалася, Шеріл спромоглася дослідити його бізнес і могла шантажувати, зубожити, знищити Френка. Вона не знала подробиць його оборудок ані скільки в нього грошей на таємних рахунках на Багамських островах, однак мала підозри щодо цього й відзначалася неабиякою спритністю. І Шеріл насмілилася б кинути йому виклик. Коли йшлося про захист Френкі та його інтересів, вона була готова дряпатися й кусатися.
Можливо, колись вони й кохали одне одного, проте поява Френкі вбила будь-які ілюзії, які кожен з подружжя міг плекати. Коли Френк Леруа дізнався, що стане батьком, він влаштував вечірку, яка обійшлася йому так само дорого, як і весілля. Френк був єдиним сином у батьків, і хоч мав кількох сестер, тільки він міг передати їхнє прізвище своїм спадкоємцям; цьому хлопчику судилося продовжити династію, як сказав на тій вечірці дід Леруа. «Династія» — не надто підходящий термін для трьох поколінь негідників», — завважила Шеріл, переповідаючи під дією алкоголю й заспокійливих пігулок цю історію Евелін. Першим представником цієї гілки роду Леруа був француз, який у 1903 році втік з в’язниці в Кале[62], де сидів за грабунок. Не маючи за душею нічого, крім нахабства, він прибув до США й досяг тут успіху завдяки винахідливості та безсоромності. Цей Леруа багато років тішився статками, аж поки його знову заарештували: цього разу за масштабне шахрайство, що зробило жебраками тисячі пенсіонерів. Його син, батько Френка Леруа, вже років п’ять жив у Пуерто-Вальярта[63], куди втік від американського правосуддя, що переслідувало його за скоєні злочини й податкове шахрайство. Для Шеріл та обставина, що тесть із тещею перебували далеко й не могли повернутися, була благословенням Божим.